ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Cергій Годлевський: "Для мене політика це - стан душі, патріотизм, любов до рідного краю"




Cергій Годлевський: "Для мене політика це - стан душі, патріотизм, любов до рідного краю"
Ім’я Сергія Годлевського з’явилося на «політичному Олімпі» Волині ще наприкінці 80-х років минулого століття. Високого зросту, спортивної статури, світло-русявий студент-історик був у авангарді тих, хто відстоював ідею проголошення незалежності України, став одним із улюбленців луцьких майданів. У той доленосний для України час він одним із перших вирушив до столиці, аби взяти участь в акції студентського голодування, став героєм «революції на граніті». А потім … практично зник із політичної арени. Але декілька тижнів тому саме він, несподівано для багатьох, очолив Волинську обласну організацію Української Народної партії…

– Сергію, тоді, у 80-х роках, коли ви створювали Студентське братство на Волині, ти вже знав, що підеш не в науку, культуру чи краєзнавство, а саме в політику?

– Жодним чином! Я ніколи не міг собі уявити, що буду колись займатися політикою. Я й зараз не вважаю, що нею займаюся. Це швидше – стан душі, патріотизм, любов до рідного краю, ніж класична політика як інституція, при допомозі якої відбуваються певні соціальні процеси в нашій державі. А в тих 80-х – на початку 90-х років у мене була зовсім інша мрія – чимось прислужитися науці. Маю зокрема певні напрацювання з найновішої історії, зокрема щодо операції «Вісла», національно-визвольного руху України 30-50-х років. І я сподіваюся, що колись настане такий час, коли все це буде завершене й доведене до логічного закінчення…

– Зрештою, ти ж і пробував себе на викладацькій роботі?

– Так склалося життя. Не буду стверджувати, що це якась карма чи містифікація, але переконаний, що в кожної людини в житті є якісь цінності та пріоритети, які закладені ще з глибокого дитинства. Для мене це – тяга до історії, причому правдивої історії, і це обумовлювало певні кроки, які я робив у своєму житті. Певний час довелося працювати в Луцькому державному технічному університеті, на кафедрі філософії та українознавства. Але обставини склалися так, що я змушений був залишити цю роботу. Включився в громадсько-політичні процеси, які відбувалися на Волині, зайнявся відновленням скаутської організації «Пласт»…

А потім були історичні вибори до Верховної Ради України 2002 року, в яких уперше перемогли опозиційні сили. Я очолював районний штаб Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» у рідному Горохівському районі. Пам’ятаю, тоді нам вдалося досягти найвищого в області показника підтримки Блоку Віктора Ющенка…

– Якщо не помиляюся, був час, коли ти шукав себе в партіях, які сповідували ідеологію українського націоналізму. Ти в ній розчарувався?

– Ніколи. Дійсно, був період, коли я перебував у Конгресі українських націоналістів, навіть очолював обласний КУН у часі його виникнення, а це був 1993 рік. Але потім там з’явилися певні тенденції, які мене не влаштовували. На превеликий жаль, багатьох із цих людей сьогодні вже немає в живих, тому я не буду коментувати тих подій...

А націоналізм притаманний усьому моєму життю, я ніколи не відкидав і не6 відкину цієї ідеології. Націоналізм для мене відрізняється від патріотизму хіба, мабуть, тим, що патріот просто щиро любить Україну, а націоналіст не просто любить, а ще й повинен вести за собою інших. Наскільки це вдавалося мені особисто – судити людям, але я направду завжди прагнув іти першим і вести за собою моїх побратимів.

– Ти на сьогодні залишаєшся більшою мірою прихильником національної демократії, чи все-таки українського націоналізму?

– Для мене ці поняття тісно взаємопов’язані. Українська народна партія завжди декларує те, що ми є послідовниками українських націоналістів, і ведемо свій родовід від часів ОУН-УПА. Від часу свого заснування, ще будучи Українським народним рухом, наша політична сила послідовно виступала за визнання Української Повстанської Армії і надання її воякам відповідного статусу, ми завжди вважали їх героями України. І не тільки їх. Ми завжди відстоювали повернення з небуття славетних імен в українській історії, таких, як Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Мазепа тощо.

– У 2004 році, під час Помаранчевої революції, тебе можна було помітити на центральному майдані Києва у маскувальній формі з написом «СВУ»…

– У Помаранчеву революцію я вступив не з волинської землі, а з полтавської. Хоча вважаю, що ця революція розпочалася дещо раніше від Майдану, ще до закінчення другого туру президентських виборів. Із Миргородського виборчого округу, де я перебував на виборах, я поїхав не додому, а просто на Майдан. А додому повернувся з Майдану лише тоді, коли відбувся третій тур виборів Президента і Віктор Ющенко вже готувався до інавгурації.

– Тобто, ти був на Майдані практично з першого дня по останній?

– Практично так. Причому був у числі тих, кому довелося виконувати одну з найбільш відповідальних місій. «СВУ» – то була спеціальна «майданівська» формація, до якої входили навчені люди, що проходили дійсну військову службу. Адже в перші дні Майдану була серйозна загроза того, що влада може застосувати силовий варіант розв’язання конфлікту, застосує силу для розгону демонстрантів. Цьому необхідно було якось протистояти. Тим більше, що в перші дні Помаранчевої революції на Майдані взагалі важко було зустріти хоч якогось міліціонера. Крім того, не секрет, що в будь-якій революції беруть участь і романтики, які дійсно прагнуть змін, і ті, хто намагався з цього скористатися. Словом, цією масою людей необхідно було управляти, контролювати натовп, запобігати можливим провокаціям…

– Тобто, це була своєрідна «майданівська» служба безпеки?

– Ми називали себе «Солдати вільної України». Хоча люди, які були на Майдані, казали про нас «Сини вільної України». А хто був більш обізнаний із історією, той порівнював нас зі знаменитою організацією «Спілка визволення України». Власне, суть існування нашого підрозділу від цього не змінювалася. Нами командували кадрові офіцери, які проводили ретельний відбір претендентів поповнити лави СВУ. Основний склад людей – це були люди, які служили у Збройних Силах різних часів і формацій, були патріотами України. Наш штаб, казарми розміщувалися неподалік від Майдану, в корпусах Міністерства аграрної політики, поблизу поштамту. Спали ми на долівках, харчувалися централізовано, виходили по команді як на денні, так і на нічні чергування. Про це можна багато розповідати, тому, мабуть, це – тема окремої розмови…

– Ти бачив обидві українські революції, як кажуть, зсередини. Якщо провести історичні паралелі: «революція на граніті» й Помаранчева революція. Чим вони схожі та відмінні?

– І одна, і друга – це революції протесту. Але перша була пасивним протестом. На сьогодні під жовто-блакитним знаменом, тризубом та Гімном «Ще не вмерла Україна» голодування, вважаю, проводити недоцільно. Це форма протесту, яка викликає в людей співчуття до учасників акції, але не спонукає до них долучитися, не призводить до активних масових дій. Натомість Помаранчева революція – це був загальнонародний здвиг, який показав усьому світу справжню волелюбну душу українського народу, коли представники Сходу і Заходу єдналися на Майдані в єдиному пориві, незалежно від мови та віри. Їх поєднала не стільки боротьба проти існуючого режиму, скільки боротьба за правду та соціальну справедливість. До того ж, «революція на граніті» була студентською, а Помаранчева революція об’єднала практично всі версти населення…

– Чи можлива, на твою думку, в Україні ще одна революція?

– Через певний період часу все може бути. Історія має тенденцію повторюватися, якщо люди не виносять із неї відповідних уроків. Не хотів би на цю тему філософствувати, бо, на мій погляд, нам потрібні сьогодні не революції, а щоденна рутинна праця, щоб розбудовувати нашу державу…

– А як би ти охарактеризував те, що сьогодні відбувається в державі?

– В нас відбувається формування національного політикуму. Це непростий, досить суперечливий процес, який, щоб зрозуміти, необхідно оцінювати об’єктивно. Україна має 17 років незалежності. Для віку людини – це досить поважний вік. Але для історії – це лише початки. Державотворчі ідеї в нашому політикумі зараз лише формуються, викристалізовуються. В нас іще не до кінця сформовані ліберальна і національна концепції, ліва та соціал-демократична доктрини. В нашому політикумі досі відчувається тяжіння до інших держав, орієнтація на них, намагання щось у когось перейняти, змавпувати…

Однозначним при цьому є одне: попри всілякі негаразди і розколи, права ідеологія буде присутня в цій державі доти, доки існуватиме сама Українська держава. Якщо порівняти сьогодення з кінцем 80-х років, то тоді існувало тільки національне, національна демократія, тобто, прагнення своєї держави. І при цьому ніхто не зважав на якісь там соціальні чи культурні проблеми і питання. Після здобуття незалежності в нас почалися всілякого роду соціальні катаклізми – і на перший план вийшла так звана соціальна доктрина. Люди готові були віддавати свої голоси за шматок ковбаси, і ви знаєте, що дехто з політиків із цього й скористався...

На сьогодні цього вже немає, тож ми все-таки рухаємось уперед! І не за горами той час, коли до влади почнуть приходити ті політичні сили, які мають ідеологічну основу, які будуть готові відповідати за свої декларації. Час політичних сил, що будують свої передвиборні програми лише на голослівних деклараціях та обіцянках, про які після виборів забувають, теж уже відходить.

– Помаранчевій революції передувала «революція троянд» у Грузії. Останні події навколо Грузії викликають досить неоднозначні відгуки…

– Помаранчева революція і «революція троянд» – як сестри-близнючки... Якщо ж ви маєте на увазі грузино-російський конфлікт, то ми однозначно стоїмо на позиціях грузинської сторони. Тому що ситуація навколо Абхазії та Південної Осетії – значною мірою надумана недобросовісними політиками. Це сепаратистські рухи, які постійно підтримувалися північним сусідом. І якщо такий сценарій уже пройшов у Грузії, не виключена загроза застосування такого ж сценарію й по відношенню до України. Адже ми маємо Крим із його політичними проблемами – це і базування Російського флоту в Севастополі, і наявність подвійного громадянства, і антидержавницька діяльність Російського блоку, і заяви окремих російських політиків, які підігрівають проросійські настрої в Криму…

Як християнин, я засуджую кровопролиття. Але, зрозумійте собі, наведення порядку на цих територіях із боку грузинської влади, як на мене, було вимушеним кроком. Іншого виходу зберегти цілісність держави просто не було. Там уже давно «ходили» російські паспорти, обиралися свої Президенти-сепаратисти, і вплив на ці райони грузинська влада мала мінімальний – у зв’язку з тим, що була посилена експансія з боку Росії. В таких випадках офіційній державній владі залишалося лише одне – навести лад за допомогою військових формувань. А от введення військ на ці території з боку Росії – не що інше, як втручання у внутрішні справи іншої держави, це загарбання чужих територій.

Давайте проведемо одну паралель. Ми пам’ятаємо події 90-х років, коли про свою незалежність від Росії заявила Ічкерія (Чечня). Вибрали свого Президента, уряд, парламент, створили свої Збройні Сили – і хотіли жити незалежно в своїй державі. Що з того сталося? Дві війни – і фактично геноцид проти чеченського народу. І далі ніхто цього питання не піднімав, усі ратували за цілісність Російської держави… А у випадку з Грузією – хіба не подібна ситуація? Тільки з боку Росії – вже зовсім інше ставлення до конфлікту й абсолютно протилежна аргументація. Це не що інше, як елементарна підміна понять, свідчення існування подвійних стандартів…

– Чи можливий «грузинський варіант» в Україні?

– Я не хочу нікого образити, але держави з населенням у декілька мільйонів не йдуть у жодне порівняння з Україною, в якій проживає 47 мільйонів громадян. Така держава – об’єктивно є однією з ключових держав у Європі, і їй не так просто бути поза політичними процесами, попри позаблоковий статус. Звичайно, Росія сьогодні ставитиме питання подальшого реваншу, тим більше, що в неї після Грузії розвинулися апетити. Але я думаю, що політиків зі здоровим глуздом у Росії більше. І європейська та світова спільнота не допустить, щоб «полігоном» для російської агресії стала така велика держава, як Україна. Але для того, щоб цілком убезпечити себе від подібних сюрпризів, я переконаний, що ми маємо стати членами НАТО та Євросоюзу. Коли ми заручимося підтримкою цих інституцій, це вже буде питанням не внутрішнім, а питанням колективної відповідальності…

– Багато хто з тих, з ким ти голодував «на граніті», відразу ж пішли у політику. Ти ж після закінчення інституту практично пішов у політичне небуття. Чому так сталося?

– Є така пісня: війна скінчилася, бери шинель – пішли додому… Ще раз наголошу: я не готувався до політичної кар’єри, в мене просто було прагнення захистити свою державу, відстояти правду. Після закінчення інституту я пішов вчителювати в село Смолява на Горохівщину, що в декількох десятках кілометрів від рідного села Галичани. Довелося бути свого роду універсальним учителем – історії, географії, права… Я тоді відійшов від політики, але дуже швидко вона мене сама знайшла. У 1994 році я вже був довіреною особою одного з кандидатів-демократів до Верховної Ради. Після цього в тій чи іншій іпостасі брав участь практично у кожних виборах.

– Твоє обрання на посаду голови УНП на Волині для багатьох виявилося несподіванко. Від себе зауважу: для багатьох – приємною. Чому ваші однопартійці віддали перевагу саме вам, а не, скажімо, Миколі Пасаману, який є депутатом обласної ради, керівником фракції УНП?

– Микола Пасаман сьогодні займає впливову посаду на державній службі, є представником нашого краю в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, а ця посада передбачає певні обмеження. З цієї причини він і не балотувався на посаду голови обласної парторганінізації. З-поміж двох кандидатів (іншим був депутат Луцької міської ради Анатолій Бубенщиков – ред..) однопартійці віддали перевагу мені. Чому – запитання до них. Такою була їхня воля…

– Як ти сприйняв перехід у «Єдиний Центр» свого попередника на цій посаді – заступника голови обласної ради Бориса Загреви, деяких інших партійців?

– Цілком нормально. Це право кожного, і це право слід поважати.

– А чому ти не пішов у «ЄЦ»?

– Бо є прихильником традиційної, консервативної позиції. Я розділяю ідеологію, яку сповідує УНП, тому не вбачаю потреби шукати собі якусь іншу політичну силу. Іншими словами, я живу за принципом: якщо треба навести порядок у хаті, не обов’язково купляти іншу...

– Зараз навколо Бориса Загреви «ламаються списи», його хочуть позбавити посади заступника голови обласної ради. Як узагалі охарактеризуєте події, що відбуваються в облраді?

– В обласній раді, на жаль, триває жорстка політична боротьба, яка почасти переходить межі допустимого. Всім зрозуміло, що прагнення фракції БЮТ «протягнути» звернення до Президента – це не їхнє власне бачення, а поведінка «олов’яних солдатиків», які прагнуть виконати наказ свого головнокомандувача. Мені жаль, що їх ставлять у таке становище. Адже вони – волиняни, українці, багато хто з них – патріоти свого краю і своєї країни. А їх змушують змиритися з позицією, що треба голосувати спільно з комуністами, «регіоналами», виправдовувати необхідність знання, поряд із державною, ще й російської мови, нашими держслужбовцями…

До таких речей, як відставка посадовця практично з політичних мотивів, я ставлюся вкрай негативно. Адже в Україні, і на Волині зокрема, є ряд питань, які потребують розуму, знань і досвіду наших обранців, а вони починають усі зусилля витрачати на з’ясування стосунків між собою.

– Скільки членів налічує сьогодні УНП на Волині? Осередки збереглися в усіх містах і районах?

– Ніякого масового відходу чи переходу членів УНП із партії не відбулося. Структура залишилася сталою. Правда, декілька голів місцевих організацій залишили свої посади, але в цих організаціях уже призначені звітно-виборні конференції, і обирати нових голів, повірте, є з кого. Тобто, процес переходу деяких членів УНП в «ЄЦ» для нас – практично безболісний. Загалом на Волині налічується близько 6 тисяч членів партії. Можливо, після перереєстрації, яку ми запланували, ця кількість дещо зменшиться. Але мене, як голову обласної організації, насамперед цікавить не загальне народне ополчення, а міцна й мобільна регулярна армія, яка могла б реально діяти...

– Чим іще, окрім політики, сьогодні займається Сергій Годлевський?

– Я одружений, разом із дружиною Оксаною виховуємо сина Остапа, який навчається у четвертому класі Луцької школи №22. З приємністю помічаю, що хлопець росте допитливим, має потяг до історії, культури, цікавиться народними звичаями, часто розпитує про козацьке життя… Навчаюся в Національній академії державного управління, на факультеті публічного адміністрування. Дасть Бог, у лютому наступного року завершу це навчання, це вже в мене буде п’ята вища освіта.

– А попередні?

– Історичний факультет, економічний факультет ЛДТУ, Академія керівних кадрів освіти, Люблінський католицький університет… Закінчу академію держуправління – і, мабуть, вже досить. Хоча, повірте, жодна освіта не була зайвою. Все це дає додаткове розуміння тих процесів, які відбуваються в економіці, освіті, культурі, політиці в тому числі...

Не хотів би називати це хобі, але мені так видається, що мета мого життя – це дослідження трагічних сторінок нашої історії, таких, як Холмщина, операція «Вісла», покинуті святині та кладовища на цих землях. Я щороку приділяю якусь частку свого часу тому, щоб відновити якесь занедбане кладовище. У цьому році це був Холм, планую продовжити цю справу й наступного року.

Окрім того, збираю українські вишиванки. Люблю брати участь у всіляких етнофестивалях, на таких заходах відпочиваю душею. Дуже шкодую, що вже не можу бурлакувати по Волині, по Україні. Бо раніше полюбляв узяти рюкзак – і подорожувати, подивитися світу, тобто вести такий собі мандрівний спосіб життя. Тобто, не просто бути мандрівним туристом, а йде між люди, спілкуватися з ним, брати від них життєвий заряд, енергію свого народу...

– Попри навчання в столиці, тебе часто можна помітити в стінах луцької мерії. Мабуть, інтерес до міської влади у тебе не лише політичний?

– Звичайно, адже я залишаюся радником Луцького міського голови, хоч і на громадських засадах. Намагаюся використати на благо громади свій досвід у сферах збереження культурної спадщини, реставрації, відновлення забутої історії Луцька тощо. До того ж, мені дуже комфортно почуватися серед тих людей, які сьогодні працюють у мерії. До влади в місті прийшла новаторська, перспективна команда – це люди, з якими приємно спілкуватися, ділитися думками, ідеями. Гадаю, що після закінчення академії я повернуся на роботу в міську раду, з новим багажем знань і досвіду.

Віктор ВЕРБИЧ


Джерело: ВП Прочитано - 4455 раз



Коментарі до інтерв'ю:

Іван Козолуп27.06.2012 09:19
Слизький тіпуля. Якщо в нього стан душі - це політика. А політика - це лайно. Робіть висновки.



Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти