ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Андрій Криштальський: «Згадаймо, коли ми були разом і будьмо готові до нових випробувань»




Андрій Криштальський: «Згадаймо, коли ми були разом і будьмо готові до нових випробувань»
Формальною нагодою для зустрічі з Андрієм Криштальським, якого знають передовсім як письменника, став не вихід чергової книги, а ювілей Руху.

 Адже сьогоднішній наш гість – один із першопрохідців Народного руху України. Йому довелося бути редактором першої на Волині самвидавівської газети, яку горохівчани друкували у литовській столиці. Тож закономірно, що ми спробували влаштувати Андрієві Криштальському «допит», на що він добровільно погодився.

«Хоч нам було зовсім, абсолютно не до сміху»

– Серед тих, Андрію, хто став засновниками НРУ на Горохівщині, – сім’я Криштальських. Тоді, коли ще режим почувався у силі, зважитися на таке могли істинні патріоти, адже ризикували не лишень власними життями, а й життями близьких людей. Як творився Рух на Горохівщині? Вона традиційно була каталізатором патріотичних процесів на Волині.

– Зовсім не так, як творяться нині політичні структури – партії, громадські об’єднання. Кардинально інша методика, без узвичаєних зараз фінансових дотацій, інформаційного забезпечення. Те, як ми тоді діяли, для багатьох нинішніх прагматиків здавалося б наївним, смішним. Хоча нам було зовсім, абсолютно не до сміху. Під удар ставилися сім’ї, людські долі. До речі, і постраждало немало, багатьох буквально викинули з роботи… Ми починали з примітивних листівок. Їх переховували у розбитому кріслі в Горохівській музичній школі. Так сталося, що ми фактично «підставили» директора цього навчального закладу, де брали друкарську машинку. На ній і друкували листівки. Потім кадебісти притягли його до відповідальності.

– Зазвичай першим плацдармом ставали осередки Товариства української мови. Їх намагалися зареєструвати напряму в Києві, щоб не «лягти» під Волинську організацію згаданої структури, яка була у значній мірі контрольованою обкомом.



– У Горохові все було набагато радикальніше, ніж, скажімо, у відомих тобі поліських районах. У нас спочатку постав не Рух, а Українська Гельсінська спілка. Саме на неї робився акцент.


«Це підтвердив уже перший мітинг»

– Горохівщина дала Україні і чільних діячів ОУН, і керівників упівських підрозділів. Пригадаймо курінного Олексія Брися, організатора Братства ОУН-УПА Мелетія Семенюка, лідерів дисидентського руху Євгена Сверстюка, Валентина Мороза…

– І цей перелік можна продовжувати.

– Бо серед тих лицарів честі передовсім і твій батько, який за несхитну вірність ідеалам самостійного соборної України заплатив десятиліттями неволі й переслідувань.



– Він для мене завжди був за приклад. Та й не тільки для мене і брата Петра. Саме тому, вочевидь, Андрій Криштальський-старший став першим головою Горохівської міськрайонної організації НРУ. Ініціаторами ж творення Руху в нас були також Микола Остапчук, Володимир Костюк, Олександр Адамчук, Роман Андрущак, Омелян Цюпак…

– Відчувався і позитивний вплив світлої пам’яті Михайла Рощини?

– Безумовно. Він, інтелігент-патріот, лікар, інтелектуал, яскрава духовна особистість, очолював у нас Товариство української мови. І це було справді українське Товариство, а не організація, підлегла компартійним органам. Авторитет Рощини був беззаперечним. Тому у Товариство на першу пору записалася половина працівників райлікарні. Коли організовувалися літературні вечори в селах, з Горохова на такі дійства нерідко виїжджало до ста осіб. Товариство передовсім працювало на ниві культурницькій, а Рух – політичній. Це підтвердив уже перший мітинг – здається, восени 1989-го. Активістів Руху просто заарештували. Така політика. Не знаю, що керувало тоді сотнями людей, але вони знайшли в собі мужність і рішучість прийти до міліції та визволити заарештованих. У буквальному розумінні взяли в облогу райвідділ МВС. Ті бідні міліціонери не знали, як діяти – не стріляти ж по мирних людях, серед яких – і їхні знайомі, родичі. То затриманих випустили. І приїжджі гості з Луцька отримали можливість виступити під час мітингу.

– Рухівські осередки відразу ж були…

– Малочисельними, але потужними. Їх підтримували люди. Суттєво об’єднало громаду підняття національного прапора. А ще сприяла нашому гуртуванню відчайдушна боротьба влади проти нас.

– Результати отої боротьби відчула сім’я Криштальських?

– Батька звільнили з роботи. Брата Петра вдалося поновити на роботі завдяки втручанню народного депутата України Андрія Бондарчука.

«Свято передовсім. Тільки трохи печальне»

– Коли горохівські рухівці усвідомили, що потрібно мати власний засіб інформації?

– Фактично відразу ж, коли почали створюватися осередки. І знаєш, хто до цього підштовхнув? Та сама Горохівська районна газета «Будівник комунізму» навіть не нас першими шпетила. А першу свою порцію помий вона вилила на Катерину Шаварову, яка їздила на Сокальщину відновлювати символічну могилу учасників українського національно-визвольного руху. Після цього взялися і за нас. Дісталося Володі Костюку, який тільки-но повернувся з Канади, де гостював у свого дядька. Після його публікації про перебування в цій країні посипалися звинувачення: ти – ніхто, не маєш права робити власні судження. Намагалися знищити Миколу Остапчука – на нього подали в суд… Цілий Мар’янівський осередок вигнали з роботи – із цукрового заводу. Як бачиш, нам було про що писати, нам було, кого відстоювати. Нас човпли ідеологічним молотком. А відбиватися, щоб перейти в атаку, ми не мали змоги. Для цього мусили створити свою газету.

– Вона називалася романтично-молодечо – «Вітер надії». Ти її так «охрестив» невипадково?

– Так сталося. Але не тільки ж я її «батько». Попередньо радилися з Миколою Коцом, Мелетієм Семенком. Все «впиралося» не в назву, навіть не в персоналії редакції, а в те, де можна друкувати газету. Таким чином і довелося нам вийти на литовський «Саюдіс». І вже на початку 1990-го побачило світ перше число самвидавівської рухівської газети «Вітер надії». Видавали її регулярно. Машинописні версії публікацій возили до Вільнюса. І там у підпільних умовах на примітивному приладі друкували.

– Та особливо непросто, очевидно, було забирати звідти вже примірники «Вітру надії»?

– Цим займалися і я, і брат Петро, і наш батько, й Микола Остапчук, й Мелетій Семенюк, й Олександр Бартко… Бували різні ситуації. Звичайно ж, ми ризикували. Але про найгірші наслідки ніхто навіть не дозволяв собі думати.

– Пригадую, як її читали-перечитували люди, передаючи з рук у руки. Газета робила свою справу, говорячи правду, пробуджуючи національну свідомість, налаштовуючи на активність.

– І водночас майже кожне число відразу ж «рецензувалося» в районці. Називали нас безграмотними, звинувачували в яких завгодно «ізмах». Газету ми видавали до 1992 року, два останні номери побачили світ уже в Україні – в Сокальській друкарні.

– Газета зробила свою справу. А чи виконав, на твою думку, свою місію НРУ?

– Я весь час над цим думаю. Програмові засади втілилися повністю. Основна мета (незалежність України) здійснена. А що відбувається гра, маніпуляція… Це вже інша тема. Можливо, ще багато хто нині не усвідомлює, яку істотну роль відіграв Рух у становлення нашої держави. Однак таке усвідомлення обов’язково прийде. Час розставить крапки над «і».

– Нинішні політичні лідери патріотично-демократичної зорієнтованості фактично вже навіть ідеологічні інакші, ніж рухівці-першопрохідці.

– Окрім Віктора Ющенка. Хто ще так принципово відстоює національні засади, хто категорично проти русифікації? Він мислить стратегічно в інтересах України.

– Ти, Андрію, не боїшся, що помиляєшся? Але, зрештою, повернемося до факту двадцятиріччя Руху. Це для тебе свято чи крах сподівань?

– Свято передовсім. Тільки трохи печальне. Адже багатьох перших рухівців уже нема серед живих. Ностальгічно за тим періодом, коли, заради мети, ми не рахувалися з особистими планами, коштами, коли жили ентузіазмом… Двадцятиріччя Руху водночас – і втрата певних надій. Ми ж не досягли того, що литовці, поляки, чехи. Ми зупинилися десь на півдорозі. Але хіба це вина лишень Руху? Почалися відцентрові тенденції…Пригадуєш, як Рух перетворювали в партію? Говорили, що треба спонсорів, сильних лідерів, багато коштів… Та ті люди, які на нашу газету віддавали останні копійки, цього не могли зрозуміти.

– Відлуння отого первісного Руху ми відчули у листопаді-грудні 2004-го, під час Помаранчевої революції?

– Безумовно, Вікторе. Підґрунтям цього дивовижного народного пориву стало створення в 1989 році Руху. Мета Майдану збігалася з метою НРУ. Не було б Руху – не було б Майдану. Не нарікаймо, не зневірюймося! Згадаймо, коли ми були разом і будьмо готові до нових випробувань. І ми переможемо.


Довідка.

Андрій Криштальський народився 8 травня 1969 року. Закінчив Луцьке музичне училище та Волинський державний університет імені Лесі Українки. Поет, прозаїк, публіцист, журналіст, видавець. Член Національної спілки письменників. Лауреат літературних премій «Надія» та імені Василя Стуса. Редактор самвидавівської газети «Вітер надії». Працював журналістом газет «Народна трибуна» і «Луцький замок». Був редактором газети «Луцьк молодий», журналу «Терен». Зараз директор видавництва «Волинська мистецька агенція «Терен».

Розмовляв Віктор ВЕРБИЧ
Джерело: ВП Прочитано - 2318 раз



Коментарі до інтерв'ю:


Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти