ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Іван Корсак: «Незалежність нам не подарована»




Іван Корсак: «Незалежність нам не подарована»
Відомий волинський письменник, журналіст, депутат обласної ради має свій погляд на те, що було з Україною в різні історичні епохи та дає свої оцінки тому, що відбувається в наш час.

– Іване Феодосійовичу, в громадських колах досі тривають дискусії навколо теми віртуального звернення російського президента Дмитрія Медведєва. При цьому досить часто згадують про не блискавичну відповідь нашої влади, мляву реакцію і відносний спокій української інтелігенції на доволі таки серйозні заяви сусіднього президента. Чи здивував Вас виступ пана Медведєва?

– Швидше, не здивував. Я надзвичайно чітко розділяю дві речі: російський народ і російську владу. Російський народ в моїй уяві представляють такі прекрасні люди як Герцен і Огарьов, Рилєєв та Тургенєв, нинішнє покоління – Юрій Афанасьєв та Анна Політковська. Це – чесна російська інтелігенція, яка має право представляти народ. Інша категорія – це частина політикуму, який спекулює іменем російського народу і тільки ганьбить його. Ці люди викрали в російського народу лейбу (як зараз прийнято говорити) і чіпляє собі на груди. Українська і російська інтелігенції, які представляють свій народ і виконують Хрестові заповіді ніколи між собою не сваряться.

Розповім про несподіваний приклад. Перша публікація про Шевченка за кордоном. Історія майже детективна. Матеріал підготувала Софія Русова. У неї ж то корені угорські, а заміжня була за шведським бароном. Цей матеріал, підготовлений нею, не було можливості передати, і вона у Відні зустрічає Івана Тургенєва, а він вже клопочеться у Парижі про публікацію матеріалу. Мені здається, що Іван Тургенєв знав і відчував російський народ як ніхто.

Багато років поспіль Росію втягують у якісь імперські загарбницькі справи, від яких російський народ ніколи не вигравав. Маленька жменька владців набувала землі та капітали, народ же від цього ніколи не багатшав. Досить сказати, що при Петрі Першому імперія розширилася в багато разів, а, власне, російського народу за підрахунками різних істориків зменшилося на 15 – 50%.

Для мене російський народ був і залишиться дружнім. У мене в Росії повно родини. А тимчасові квартиранти у владних кабінетах приходять і відходять.

Дії ж наших тих чи інших владних представників мені важко коментувати. Я просто повинен мати і маю свою думку як громадянин. Я не дуже докоряю нашим політикам за те, що відповіли не відразу. Є ж добра російська приказка «На каждый чих не наздравствуешься». Я не думаю, що цією заявою пан Медвєдєв висловив думку народу Росії. У мене таке враження, що він як у театрі, недостатньо вивчивши текст, повторював за суфлером. Це не перша і не остання заява. До тих пір поки в Росії не прийдуть до влади демократичні сили, будуть такі кукурікання. Трагедій з того виступу робити не варто. Це – тема для фейлетоністів.

– Україна як самостійна держава існує вже 18 років. Коли починалась історія незалежної України, була надзвичайно активна інтелігенція. Відродження самостійності України – ідея не політиків, а тодішніх письменників, науковців, культурних діячів. Народ тоді їх підтримав. Чи мають такий же авторитет представники української інтелігенції сьогодні?

– У мене своє бачення цієї проблеми. Перш за все, при проголошенні незалежності, на мій розсуд, була допущена груба помилка. Цієї помилки блискуче уникнула Литва. Там святкують не День незалежності, а відновлення незалежності. Тема, що Україні 18 років... Цю тему дуже наполегливо Україні нав’язують.

Незалежність нам не подарована. Де ж ділася Русь-Україна? Це потім російські історики назвали її Київською Руссю. Насправді вона називалася Україна-Русь. Це була потужна держава. Одна з найміцніших у Європі. Була нормальна потужна держава і при Богданові Хмельницькому. Нас багато держав визнали за часи УНР. Я глибоко переконаний, що колись народні депутати змінять назву святу, яке ми відзначаємо 24 серпня.

За незалежність боролося багато поколінь в українській історії. Наведу приклад. Я зараз пишу один величенький матеріал про події в нашому краї 1831 року. Всі підручники називають її польським повстанням. Однак, я читаю польську історичну літературу і знаходжу там листи, в яких пишуть, що, відступаючи від Ковеля до Замошця, у генерала Ружицького було шляхти ледве десята частина. Решта – це були селяни, сини уніатських та православних священиків. Це військо розмовляло українською мовою. В усі часи наш народ боровся за свою незалежність.

Тепер про інтелігенцію... Не знаю, чи багатьом відомий такий факт. Після написання «Собору» секретар ЦК Компартії України викликає «на килим» Гончара. Ледве Олесь Терентійович переступив поріг, як секретар, грізно нахмуривши брови, запитав: «Ви хто такий?» На що Гончар відповів тихо: «Я – Гончар. А ви?» А тепер запитання до аудиторії. Хай мені скажуть, як прізвище того секретаря ЦК. Я не певен, що мені його назвуть.  

Я веду мову до того, що невеличке Кирило-Мефодіївське товариство багато зробило для нашого народу і вистояло в найглухіші часи. Так, Шевченко тоді заробив свою десятку. Так, Костомарова арештували у переддень весілля. Потім він з тією жінкою одружився, правда, через 29 років...

Є прекрасна книжка Романа Іваничука «Четвертий вимір» про Гулака, за яку він заслужено отримав Шевченківську премію. Гулак – феноменальна людина. Це людина, яка читала лекції про космос, це людина, яка брала участь і робила доповіді в археологічних з’їздах. Це – наш Леонардо да Вінчі. Ми знаємо Гулака більше як художника слова. Але він був ще й людиною енциклопедичних знань...

От ми дивимося сьогоднішні телешоу... Та їх смішно дивитися. Не тому, що там блискучі гумористи, а тому, що там виступають люди без належної освітньої підготовки. Вони часто мають інтелект, який недалеко втік від інтелекту миші. В 1991 році Народний рух продовжив те, що колись робив Виговський, те що робило Кирило-Мефодіївське товариство, те, що робив Модест Левицький, надзвичайно тиха людина. А він був не один. У 30-х роках Волинь була під подвійною окупацією: світської Польщі та духовної Росії. Там була страшна боротьба, цьому присвячена моя книга «Капелан армії УНР». Це розповідь про нашого земляка отця Павла Пащевського – настоятеля Хресто-Воздвиженської церкви, який був головою душпастирства війська УНР. Після гімназії вчителював у Луцькій гімназії. Саме інтелігенція 30-х років відновила незалежність.

Я – учасник другого з’їзду Руху. Я пам’ятаю, хто був на з’їзді. Ще був живий Радянський Союз... На першому з’їзді мені не випало бути, бо я ще був членом бюро райкому партії. Коли був другий з’їзд, я ще також був комуністом, а вийшов з партії за рік до ГКЧП. Я бачив, хто що робить. Я веду до того, що пройдуть роки – залишиться Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко. Залишиться знакова інтелігенція, а не ті клоуни, які виступають на телешоу.  

– Але ті, кого Ви називаєте клоунами, сьогодні формують суспільну думку, вони продукують і нав’язують якісь ідеї, хоча, насправді, всі розуміють, що єдина ідея політиків, якій вони самі залишаються вірними, – привести себе до влади. Але між тим, народ чує їх, а інтелігенція в цей час мовчить. Сьогодні досить часто можна почути від експертів, що за певних політичних розкладів є ризик втрати незалежності Україною. Ми її вже втрачали в різні історичні епохи. Свою гру вигравали або програвали політики. Чи варто інтелігенції мовчати в такій ситуації? І чи є загроза втрати незалежності, з Вашої точки зору?

– Все залежить від волі Божої. Водночас, думаю, що ніякі злі капосні зажерливі сили не зможуть знову Україну поставити на коліна. Справа не тільки в політиці... Коли відбулася поразка УНР, то Симон Петлюра сказав, що головною причиною поразки було те, що не звернули уваги на церкву. Інтелігенція якраз і говорила про автокефальну церкву. Ходили до Володимира Винниченка, який поважну делегацію української інтелігенції випровадив за двері і сказав: «Як соціаліст я церкви не визнаю». Після того ті люди пішли до Грушевського – милого прекрасного чоловіка. Він залишався людиною віруючою. Є свідчення, що коли він приїздив до Франка, то вони йшли в церкву. Франко був за дяка, а Грушевський скромно стояв у куточку та молився. Але тоді, коли прийшла делегація, Грушевський слідом за Винниченком мовив: «Обійдемося без попів». Це вже потім у Парижі Симон Петлюра зізнався, що це було найголовнішою причиною поразки. Ми й зараз маємо ці проблеми.

Можна позаздрити Польщі, де костел відіграє величезну роль у консолідації нації. Там мама дитину виховує так, що вона з колиски знає, що є поляком. Нам важче. Але йде формування нації. Волинська влада робить прекрасну річ – виставку книг. Я ходив і дивився. Попри проблеми, процес пішов. Україну ніхто не поставить на ноги. Якщо Україна від 39 року вижила...

От, дивіться, кажуть Велика Вітчизняна війна... Для кого вона Велика Вітчизняна? Для мого батька, який дійшов до Берліна? Для мого тестя, який дійшов до Праги? Вони обоє воювали в Радянській армії. Я знаю, що там відбувалося, зі слів свого батька та тестя. Кажуть, Друга світова війна почалася 2 вересня 1939 року. Але насправді Україна першою вступила в боротьбу з фашизмом. Це було в березні. На Карпатську Україну напав фашист і почалася друга світова війна. Коли вона закінчилася? Явно не у вересні 1945 року, коли Японія підписала капітуляцію. Може, це було в 1953 чи 1956-му... Тоді окремі боївки ще воювали.

УНР проіснувала нігтик часу у відрізку історії, але відіграла важливу роль.

Наші ж 18 років незалежності багато важать у формуванні нової людини – українця-європейця, який добре ставився до всіх. Я різко негативно ставлюся до принципу «Україна лише для українців». Я прихильник поглядів Липинського. На цій землі споконвіку жили люди різних національностей. Згадайте Запорозьку Січ. Кривоніс – з шотландців, були там чехи, росіяни, євреї. В Пилипа Орлика – дружина з єврейськими коренями. От у нас рахують, кого в трагічні 40-ті роки було вбито більше, – поляків чи українців. Та нехай цим займаються науковці. Вони без політики мають з’ясувати цю сумну і трагічну сторінку.

Повернемося до теми польського повстання. Повторюю: дев’ятеро з десяти в ньому були українцями. Один з керівників підрозділу – Міхал Чайковський написав про Україну книгу і навіть місто в Болгарії назвав Січ. У перших лавах в нього був офіцер – граф Кіркор. До речі, деякі дослідники кажуть, що це був предок Філіпа Кіркорова... У нас є дуже багато того, що об’єднує. Тільки злі люди стараються посварити народ, який живе на території України.

– Погодьтеся, що майбутнє держави багато в чому залежить від того, наскільки люди знатимуть історію. Те, про що Ви розповідаєте, можна дізнатися з книжок. Українців сьогодні можна вважати нацією, яка читає?

– Думаю, так. Але є деякі перестороги. Є точна статистика радянських часів, що в УРСР читали найбільше в Союзі. Сьогодні ж цього ніхто толком не досліджує. По-друге, нашу книжку злі люди відкинули на 7 років через відому історію про ПДВ. Вони її відкинули, а книжка все рівно відродилася. Ті, що займаються книжковим ринком сьогодні, стверджують, що 52% з того, що продається, – україномовна книжка.

Незабаром у Львові відбудеться Форум видавців. Це таке свято! Там народу приходить дуже багато. Можна порівняти лише з футбольними стадіонами. Це така радість. Українське слово живе і, щоб це зрозуміти, не треба навіть ходити понад рядами видавництв.

– За які кошти видається українська книга?

– Кошти різні.

– За які кошти видаєте книги Ви?

– Тільки за свої. І знову хочу сказати добре слово про владу, незважаючи на те, що мене часто критикують, що я не єршистий як депутат... Волинська область виділила на книговидавництво 650 тисяч гривень. Честь і хвала керівництву. Не всюди є таке як на Волині. Знаходяться меценати, знаходиться бізнес, який підтримує. Як би її не топили, українська книга все рівно житиме.

Кажуть, є серйозна загроза, бо книги видаються на електронних носіях. Я тільки посміхаюся з приводу цього. Яка різниця, на якому носії виходить слово. Ну, колись писали на берестяних грамотах... Ну й що з того, що книга на паперовому носії перестане користуватися попитом, а більше читатимемо з комп’ютера? На форум видавців приїде письменник Гордер. Я його книгу «Апельсинова дівчинка» прочитав в Інтернеті. Що з того змінилося? Слово не змінилося. Книга не вмре. Від берестяних грамот та папірусів до паперу, на який нищиться багато лісу і до електронних носіїв книга житиме.

– Сьогодні пропонують не обговорювати публічно тем, які, так би мовити, розділяють Україну. Сюди відносять історію Мазепи, УПА, тему Голодомору. Чи варто українцям сьогодні все ж досліджувати ці теми, чи варто на час забути про них, зважаючи, що ними спекулюють політики?

– Варто досліджувати і писати про це. Проблема в тональності. Якщо агітувати силоміць, то ніякого позитивного ефекту не буде. Справа в іншому. Я стверджую, що навіть сьогодні в Україні є інформаційна блокада. Маю на увазі Південь і Схід України. Днями розмовляв з дружиною священика з Луганської області. Там не знають деталей візиту московського Патріарха Кирила на Рівненщині та Волині. Ми не повинні боятися шовіністичних тез а-ля Медведєв-Путін. Люди мають законне право знати правильну інформацію, а вони позбавлені цього права. Це залежить від того, в чиїх руках знаходяться ЗМІ і багато чого залежить від тамтешньої влади. Людей з Півдня та Сходу фактично позбавляють українських каналів інформації. Таким чином, порушуються конституційні права громадян. На те має бути Президент, Уряд, Верховна Рада, Національна рада з питань радіомовлення та телебачення, інші державні структури.

Мені доводилося бувати у Лондоні, Парижі, Хельсінкі, Москві, в Празі , в Амстердамі... За посередництвом програми «Україна очима редактора» я маю змогу спілкуватися з колегами. У Франції я був в редакції газети «Le croi». Ми спілкувалися на різні теми. Мені редактор розповідав, що в ліцензії на телерадіомовлення записано, що 75% продукту має бути французькою мовою. Є люди, які за цим слідкують. Якщо є 75,5%, то відразу йдуть доповідні і ліцензії позбавляють. А бюрократія їхня нічим не відрізняється від нашої. Потім попоходиш, щоб дали назад ліцензію. Все дуже жорстко. Вони захищають свою мову, свої інтереси. Там нема привілей ні президентам, ні прем’єрам. Високопосадавець запізнився з оплатою за електроенергію: йому відрізали світло – бувай здоровий.

– Можна багато за що критикувати наше телебачення і дорікати йому за російськомовний продукт. Але давайте подумаємо, чи створені умови в нашій державі для того, щоб була інша ситуація? У нас практично не знімається свого кіно, на відміну від Росії... Звідти ж привозять до нас не тільки серіали... Наші ж актори без роботи в Україні. Вони змушені зніматися в проросійських, або в пропольських фільмах. Нещодавно я мала розмову з одним волинським посадовцем. Він дорікає Богданові Ступці за зйомки у фільмі «Вогнем і мечем». Нам варто засуджувати українських акторів за такі речі і вважати їхні вчинки не патріотичними?



– Історія російського кінематографу мені відома не тільки через пресу. Мій двоюрідний брат – другий режисер фільму «Холодное лето 53». Він знімав цей фільм разом з Олександром Прошкіним. Він робив перший радянський телесеріал «Николай Вавилов». Тоді вперше в Радянському Союзі було заявлено про голод 33-го. Частинка цього фільму знімалася на Камінь-Каширщині. Мені сказали знайти село без стовпів. От я й знайшов Стобихву. Ступка жив у Ковелі в моїх родичів. Ми цілими ночами говорили...

Від свого брата я знаю про страшні періоди на «Мосфільмі». Він розповідав, як там все розкрадають.. . Але вони відродилися і продукують фільми. Треба завдячувати російській владі, яка сприяла процесу відродження. Треба дорікнути українській владі, яка цьому не сприяє. Я не хочу повісити все на Ющенка чи Тимошенко. Так було весь час. Але я не можу дорікнути Ступці за те, що він знімався у тих фільмах. Якби у «Вогнем і мечем» грав Хмельницького не Ступка, а хтось інший, я уявляю, як би він витрактував його образ... І знову ж таки, ми не осуджуємо Андрія Шевченка за те, що він грає за «Челсі» чи «Мілані».

– Цікаво почути Вашу думку ще з однієї теми, зважаючи на те, що сьогодні багато говорили про історію. У нас багато говорять про туристичний потенціал Волині, яка має потужну культурну та історичну спадщину, а також дарований Богом і відносно збережений природний ресурс. Але, на жаль, дуже мало робиться для того, щоб туризм у нашому краї таки розвивався. От Ви – депутат обласної ради, там багато розмов про занепад сільського господарства, про мисливські угіддя... Тема ж туризму не є приводом для дискусій. Чому так відбувається?

– Щоб розвивався туризм, потрібно мати інфраструктуру. Якщо турист приїде на Гряду і буде переживати за побутові проблеми, то він туди вдруге не захоче їхати. Нам треба вкладати кошти в просування іміджу нашого краю. Нещодавно відбулася на Волині акція «Україна очима редактора». Приїхали люди з різних областей. Вінницька газета тиражем 80 тисяч дала 5 подач про Волинь. Маленька газета «Іллічівець» Донеччини тиражем за 100 тисяч дала 3 матеріали. Про наш край дізналися в інших куточках України.

– Хто має опікуватися розвитком туризму: держава чи бізнес?

– Всі державні структури в туризмі є неефективними. Треба все віддати бізнесу. Щоб розвивався туризм, потрібна популяризація та інфраструктура.

– Комісія, яку Ви очолюєте в обласній раді (з питань духовності, культури, релігій, засобів масової інформації, зв’язків з громадськими організаціями і політичними партіями) свого часу рекомендувала прийняти регіональну програму «Про стан збереження, відродження і розвитку народних промислів на Волині до 2010 року». Чи ефективним є функціонування цієї програми? Ми зараз говоримо про туризм, а вагомою складовою успішності цього бізнесу є реалізація сувенірної продукції. В той же час, сьогодні часто продаються українські сувеніри, виготовлені у Китаї. Навіть вишиванки. Але ж таку роботу могли б виконувати наші люди...

– Ця проблема є. Але стосовно роботи нашої комісії, то не заперечуватиму, що є питання, які ми розглядаємо в робочому порядку. Якось лунко бити в барабани ні комісія, ні облрада не має права. Фінансування таких програм, про які ви згадуєте, часто впирається в економічну ситуацію. Щоб реалізовувалися сувеніри, треба, щоб був розвинутий туризм, тому ми знову вертаємося до тієї теми, про яку починали говорити.

Тепер про китайські вишиванки. Та хай їх собі везуть, але повинно бути мито на кордоні – 600%. Хай везуть! Але є ж і проблема контрабанди. Це проблема державних кордонів. Регіональними методами ми такої проблеми не вирішимо.

– Чи ефективно розподіляються кошти на культуру у Волинській області?

– Мені не відомо про факти не ефективного використання.

– Відновлення сільських клубів вирішить проблему сільської культури?

– Це дуже болюча тема для мене. У нас прийнята програма, ще при попередній каденції. Але фінансування і ставлення до культури в нас радянське – за залишковим принципом.

– За радянських часів, коли клуби будували, то вони мали певні функції. При клубах діяли різні колективи. Сьогодні ж діяльність сільських клубів часто зводиться до російськомовних дискотек. Чи варто виділяти кошти на функціонування таких закладів?

– Варто. Я народився на найглибшому Поліссі. Я знаю ситуацію з сільською культурою змалку. Якщо не буде клубів, то культурним осередком в селі стане бар. Сьогодні села на 300 дворів мають по 6-7 барів. Або будемо споювати народ, або відновимо клуби. Я пам’ятаю ті часи, коли чоловіки йшли з косовиці і співали, ні краплі перед тим не випивши... Я пам’ятаю гаївки, але не ті, що були організовані завклубом. Це було в народі. Зараз багато чого змінилося. Якщо воно саме не може відроджуватися, то це треба підтримувати. Треба відроджувати сільські бібліотеки, сільські клуби не в радянському ідеологічному значенні, а для конкуренції для бару. В нас багато талановитих діток у селі. Вони або підуть в бар, або будуть читати Коельйо.

– Які амбіції Івана Корсака є ще не реалізованими?

– Мені від життя не так багато потрібно. У мене не доходили руки написати те, що я хотів. Зараз я таку можливість маю. Сьогодні в Києві виходять перші кілька сотень книги «Капелан армії УНР». Зараз я працюю над неймовірно цікавою темою про Міхала Чайковського. Це дуже цікава особистість. Є багато видатних людей, які мало досліджені, а тому вистачає цікавих тем на багато-багато років.

Розмовляла Оксана ЛУКАШУК
Джерело: ВН Прочитано - 2032 раз



Коментарі до інтерв'ю:


Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти