ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Василь Слапчук:«Агресивність Росії – це агресивність підлітка, який внутрішню невпевненість намагається компенсувати зовнішньою грубістю»




Василь Слапчук:«Агресивність Росії – це агресивність підлітка, який внутрішню невпевненість намагається компенсувати зовнішньою грубістю»
Не лише в українській, але й у світовій літературі лише поодинокі майстри слова можуть сказати про себе вслід за Тарасом Шевченком: «У нас нема зерна неправди за собою». Один із тих небагатьох обранців Музи і Долі, в яких талант і правда синоніми, – Василь Слапчук. Його Слово, поезія, проза, літературознавство, – свідчення унікального таланту, помноженного на мужність. Як справедливо зізнається Дмитро Стус, «Василь Слапчук – одна із тих постатей в українській літературі, яких би я поставив у першу п’ятірку найважливіших, найактуальніших, найцікавіших». Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв… Аби не продовжувати перелік здобутків, скористаємося лаконічною «формулою» Миколи Мартинюка: «З його ім’ям асоціюється всеоб’ємне й ніяк не регіональне поняття ВОЛИНЬ».

Сьогодні Василь Слапчук відповідає на запитання «Волинської правди» щодо проблематики війни, яка все відчутніше проявляється в настроях сучасників, все потужніше експлуатується не лише політиками та журналістами, а й митцями та літераторами.


«Зло стало скоріше об’єктом естетики, аніж моралі»

– Василю, тема війни все частіше звучить і під час світських раутів, й у висловлюваннях політиків, і в очікуванні загалу. Певне, помилялися письменники, здійснюючи проекцію в майбуття (маю на увазі і «Прощай, зброє» Ернеста Хемінгуея, й «Людина і зброя» Олеся Гончара), де власне мали б домінувати гуманні ціннісні орієнтири? Сутність проблеми у діяннях політиків чи у людській природі?

– Чинників, на яких базується ця проблема, багато. Безперечно, певна агресія споконвічно присутня в людині і, судячи з усього, навряд чи людина здатна забути її повністю. Однак людина цілком здатна визначати місце і форми цієї агресії, цебто агресія може бути пріоритетною, а може, як лев у клітці, займати якийсь контрольований куточок нашої душі. Мені здається, в той час, коли цивілізація вдосконалює форми насилля, саме культура покликана формувати ієрархію цінностей. Тільки культурі під силу приборкати людську агресію і скерувати її в конструктивне русло. Проте дуже часто відбувається зворотній процес: людина залучає культуру, щоб облагородити війну, агресію, зло. На сучасному етапі зло стало скоріше об’єктом естетики, аніж моралі. Література, кінематограф роблять величезну ведмежу послугу в цьому плані.

Людина і раніше не сприймала війну у тій мірі, в якій вона є небезпечною. Існує приказка: «Піду на війну, одного-двох заб’ю і назад прийду. – А як тебе заб’ють? – А мене за що?» Кожному здається, що смерть – це те, що може відбутися з будь-ким, тільки не з ним. Тепер же під впливом кінематографу, а особливо комп’ютерних ігор, війна видається розвагою, майданчиком для пригод. Людям реальна війна бачиться як віртуальна. Особливо неадекватна в цьому розумінні молодь, яка виросла (можна сказати, виховалася) на комп’ютерних іграх, де в героя є кілька життів, і завжди можна розпочати все спочатку.

Стосовно літератури, то найбільш показовою є книга Роберта Гріна «33 стратегії війни», в якій він рекомендує брати на озброєння воєнні методи для вирішення проблем у мирному повсякденні: у стосунках з недругами і друзями, на роботі, в сім’ї... Звичайно ж, воєнні стратегії можуть бути ефективними, особливо, коли до них вдаєтеся лише ви. Повне божевілля – добровільно перетворювати власне життя на «гарячу точку». Тільки тепличні американці можуть думати, що війна – це спорт.

Взагалі-то війна «популяризувалася» ще древніми, згадаймо Гомера. А Геракліт взагалі казав, що боротьба – батько всього. Щось на зразок того, що боротьба всезагальна, що справедливість – у чварі, що все народжується через розлад із необхідності. Утім, древніх у цьому смислі можна вважати аматорами. Найбільш чітке і бездоганно правильне визначення війні дав прусський генерал Карл фон Клаузевіц: «Війна – це продовження політики іншими, насильницькими засобами». Сучасний німецький філософ Хаймо Хофмайстер у праці «Воля до війни, або Безсилля політики» дещо перефразовує цю дефініцію: «Війна – це власне політика: політичні дії в їх безвладді й безсиллі». Цим все сказано.

«Коли великою державою керують маленькі люди»

– Яцек Куронь і Яцек Жаковський («Семирічка, або Хто вкрав Польщу») стверджують, що «агресивні слова готують ґрунт для агресії активної, котра рано чи пізно проявиться». На твою думку, ця аксіома може проявитися в Україні після недавнього відкритого листа російського Президента до глави Української держави? Тим паче, що зроблено це було в перші роковини війни Росії проти Грузії.

– Агресивність Росії – це агресивність підлітка, який внутрішню невпевненість намагається компенсувати зовнішньою грубістю та хамовитістю. Важко збутися імперських комплексів, особливо, коли великою державою керують маленькі люди. Утім, не думаю, що Росія зважиться на силовий варіант супроти України. У певних ситуаціях словесна агресія цілком самодостатня і самовичерпна. Маю на увазі, поняття сварки, яка необов’язково повинна завершуватися бійкою. У Росії чимало здорових голів, які мали б утримати бажаючих збройного конфлікту з Україною. В Інтернеті зустрічаються прогнози, що причиною для військового вторгнення може послужити Крим. Мені здається, країні, яка є федерацією (а федерація ця уже тріщить по швах), до того ж відгородила своїм кордоном чужі території, не варто піднімати питання переподілу простору. Тим паче, робити це насильницькими засобами.

«Краще відчувати ненависть і не стріляти, ніж не мати ненависті, але стріляти»

– «Війна – це чоловіча гра», «А на війні як на війні, війна війною. Якщо не вбили восени, уб’ють весною» . У цих та інших твоїх афоризмах з «Німої зозулі» й «Трави» окрім філософського осягання проблеми та поетичної віртуозності – віддзеркалення власного болю. Але той біль не став ненавистю. Як людині не пустити в себе отого страшного змія люті? Ти це зумів здійснити в собі. Можливо, твоє, Василю, зізнання стане рятівним бодай для когось із тих, хто плекає ілюзію, начебто вбивство – панацея для людини.

– Я не знаю, Вікторе. У тому, що я не озлобився, нема моєї заслуги. У мене не було ненависті до людей, в яких мені доводилося стріляти, які стріляли в мене. Мною рухав лише обов’язок солдата, у певних обставинах починаєш діяти, як машина. Навіть після поранення (з усіма його наслідками) у мені не пробудилася ворожість ні до «ворогів», на яких імперія вказала пальцем і сказала «фас!», ні до того конкретного стрільця, який у мене влучив. Якщо той чоловік живий, хотілося б із ним зустрітися. Гадаю, нам було б про що поговорити. Мабуть, це особливості мого характеру. Але цього мало, потрібна інша свідомість. Либонь, краще відчувати ненависть і не стріляти, ніж не мати ненависті, але стріляти. Мені дотепер не вдалося виховати з себе пацифіста, хоча я проти будь-якої війни. Я вихований мілітаристською країною, і це дається взнаки навіть через багато літ.

«Чи надто Україна відрізняється від Афганістану?»

– Що ти сказав із цього приводу 19 серпня в афганському посольстві, коли йшлося і про 90-ліття цієї держави, і про збройну місію, яку виконували з волі кремлівських імперських зверхників хлопці з колишнього Радянського Союзу? Більшість із тих, хто залишився живим, і досі перебуває в полоні імперських комплексів…

– Нічого не сказав. Там навіть Посол не виголошував промов. Обстановка не була офіційною. У цьому сенсі я повністю на боці афганців. Варто тільки уявити, з якою помпезністю відзначалося б (відзначатиметься!) 90-ліття Незалежності України. А ще подумалося: незалежності Афганістану 90 років, 30 із них (починаючи з 1979) країна перебуває у стані війни та розрухи. Що ж це за незалежність така? А потім: чи надто Україна відрізняється від Афганістану? Ось вона – 18 річниця, а де наші напрацювання? Україна й Афганістан подібні тим, що і наша, і їхня Незалежність у великій мірі формальна, що зумовлено внутрішньою роз’єднаністю і зовнішнім втручанням.

Імперські комплекси «афганців» не стану коментувати. Багато з них (з нас) живуть тим, що було закладено тодішньою ідеологією. Щоб змінити погляди, потрібно мати альтернативу. А де вона? Де ідеологія Незалежної України? Звичайно, на «афганців» можна навішати усіх здохлих собак, можливо, ми цього й заслуговуємо, проте й суспільство, за мовчазної згоди якого відбувалася ця війна, – нічим не краще. Ветерани Афганської війни кинуті на самовиживання, можливо, для когось із них «імперські комплекси» служать рятівною соломинкою... Навіть для самих афганців це не так однозначно, одні вважають нас окупантами, а інші дотепер переконані, що ми боролися за їхнє щастя. Саме останнє твердження я почув з уст однієї офіційної особи у приватній розмові на прийомі в афганського Посла. Треба рахуватися і з цією думкою. Їм видніше.

«Чим страшна війна? Не лише жертвами…»


– Василю, «Філософія війни», нове твоє прозове полотно (принаймні судячи з публікації у «Кур’єрі Кривбасу») безпосередньо акцентує увагу на сутності перманентної людської бійні, зведення іпостасі особистостей до ролі гарматного м’яса. Як ілюстрація, три цитати з твого роману: «Війна – це завжди міф», «Література прагне облагородити війну для того, щоб виправдати смерть загиблих, щоб ті, хто з неї повернувся, продовжували жити з більш-менш спокійною совістю, щоб ті, які прийдуть їм на зміну, також не задумуючись були готові померти», «Перша моя поетична збірка має назву «Як довго ця війна тривала». Якби я її писав тепер, то назвав би «Як довго ця війна триває». Що зумовило тебе, одного з найчесніших письменників сучасності, знову «стати на стежку війни»?

– Переосмислення минулого в контексті сучасного. У Юрія Левітанського є прекрасний вірш: «Ну что с того, что я там был. / Я был давно. Я все забыл. / Не помню дней. Не помню дат. / И тех форсированных рек. / (Я неопознанный солдат. / Я рядовой, я имярек...» У цьому смислі я також забув війну, але вона мене пам’ятає. Тому війна триває. Війна не закінчилася. Ми носимо її з собою, у собі. Як хрест, як камінь, як вибухівку... «Как славно быть ни в чем не виноватым / совсем простым солдатом. / А если что не так, не наше дело, / как говорится, Родина велела», − писав Окуджава. Війна закінчується зі смертю останнього солдата. Або ж тоді, коли в душі настає мир.

Є приказка: нам, татарам, все одно: наступати – бігти, відступати – бігти. Наступає військо чи відступає – рядовий завжди під кулями. Рядові можуть щодня вершити подвиги, а армія буде зазнавати поразки. Ми живемо в країні, де від рядових нічого не залежить, проте все тримається на рядових. Бездарність наших керівників покривається здатністю до самовиживання нашого народу.

Чим страшна війна? Не лише жертвами, а підміною моралі. Солдат, який убив на війні людину, не вважається вбивцею. Бо ворог – це вже не людина. Зараз я скажу річ, яка може видатися цинічною: «Можливо, коротка й хороша війна краща від паскудного й довгого миру?» Ми живемо в мирі, проте влада не має нас за людей. Ця влада така ж чужинська, як і та, що була за імперії.

Візьмімо, голодомор 32-33 років. Надзвичайно важливо було порушити це питання, довести, що геноцид таки був... Але робилося це бездарно, машинально, непереконливо. Гаразд, довели – де наступний крок? Чому не забороняють комуністичну партію, чому кати українського народу продовжують отримувати персональні пенсії? І ще десятки й сотні «чому?» Виходить, що це питання іміджу, а не справа совісті й честі. Цинічно бити у дзвони про голодомор, тоді , коли народ ледве зводить кінці з кінцями, і вдавати, що все гаразд. А нація вимирає, спивається, зводиться нанівець... З такою владою нам не треба ворогів. Не треба чекати москалів, окупація України вже відбулася українцями, які не є ними.

«Хто бореться, той програє. Потойбіччя – тут»

– Можливо, одним з дороговказів стала письменницька інтуїція, відчуття фатальної неминучості «гіркої чаші» для нашого народу та України? До подібних висновків «підштовхують» і нова книга есеїв Євгена Сверстюка «Не мир, а меч» (вона щойно побачила світ у «Терені»), і ще рукописна версія роману Ігоря Павлюка «Буг» («Направді: історія людства – це історія воєн, бо життя – це боротьба, а справжній прояв боротьби – це війна. Це – Вій-на. Це підсвідома тяга до тліну, до безодні, до потойбіччя»).

– Павлюк – як Геракліт. Я не згідний з його тезою. Як і з тезою Геракліта. Життя – це проникання у суть речей, споглядання істини. Все решта – смерть. Хто бореться, той програє. Потойбіччя – тут. Ми живемо у світі, який не зачиняється зсередини. У цьому дивному світі, входом до якого — жіночий статевий орган. Ми живемо так, що більшість туди й повертається.

Війна – це не фатальна природна стихія, якої не можливо уникнути. Я не прихильних містичних штучок стосовно «відчуття фатальної неминучості «гіркої чаші» для нашого народу та України». Якщо щось трапляється, то тільки тому, що ми це допустили.

«…то обов’язково діждеться приходу справедливого Народного Трибуналу»

– Україна зазвичай вміє показово святкувати свої поразки, впродовж століть плакати й нарікати в піснях… Раптова сконцентрованість уваги митців, політиків, багатьох, з дозволу сказати, пересічних співвітчизників на проблематиці війни – це данина згадуваній тенденції чи одна з останніх спроб не втекти (за кордон, у самих себе), а спромогтися бодай якщо не на реальну, то на уявну (ірреальну, художню) Перемогу?

– Вчитися можна і на перемогах, і на поразках. Ні те, ні інше не є для України наукою. Не важливо, якою Україна була вчора, важливо, якою ми її творимо сьогодні. А ми сьогодні відступаємо по всіх напрямках. Бездарність наших лідерів переходить крайні допустимі межі. Їхні вчинки – діяння це чи бездіяння – злочинні. За умов війни наших чільників треба було б розстрілювати. Як боягузів, як зрадників, як мародерів. Якщо політична еліта й надалі ігноруватиме проблеми суспільства і не стане розрізняти людські лиця, а бачитиме лише біомасу, то обов’язково діждеться приходу справедливого Народного Трибуналу.

Довідка.

Слапчук Василь Дмитрович народився 23 грудня 1961 року в Берестечку. Хоч зазвичай значиться село Новий Зборишів Горохівського району на Волині, де промайнуло дитинство майбутнього письменника. Однак саме в пологовому будинку Берестечківської районної лікарні він побачив світ. Навчався в Лобачівській середній школі, Луцькому технічному училищі, перебував у складі радянського військового контингенту в Афганістані, де був важко поранений. Серед нагород – орден Червоної Зірки, а вже в період відновлення української державності – відзнака Президента, орден «За мужність». Після повернення з війни закінчив філологічний факультет Луцького державного педінституту, у Волинському національному університеті імені Лесі Українки підготував до захисту дисертацію «Національний образ світу поетів-шістдесятників (Вінграновський, Вознесенський)».

Автор понад трьох десятків книг поезії, прози, творів для дітей, літературознавчих досліджень і рецензій. Серед мов, на які перекладено тексти Василя Слапчука, – англійська, білоруська, польська, російська, чеська, німецька, шведська. Переможець ряду літературних конкурсів. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Його книги також відзначені міжнародними преміями Фонду Воляників-Швабінських, «Тріумф». Лауреат премій «Надія», імені Агатангела Кримського, імені Павла Тичини, імені Василя Стуса, імені Бориса Нечерди, імені Богдана-Нестора Лепкого, імені Івана Огієнка.

Спілкувався Віктор ВЕРБИЧ

Джерело: ВП Прочитано - 2636 раз



Коментарі до інтерв'ю:


Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти