ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Олександр Зорін: ««Волиньвугілля» банкротили штучно, мав дехто свою вигоду в цьому»




Олександр Зорін: ««Волиньвугілля» банкротили штучно, мав дехто свою вигоду в цьому»
ДП «Волиньвугілля» має шанс потрапити до книги рекордів України, а може, й Гіннеса за кількістю… генеральних директорів, які очолювали його в останні три роки. Уявити важко, але в кріслі генерального встигло посидіти аж 18 чоловік! Якщо взяти середньоарифметичне, то кожен  директор  очолював  підприємство по 2 місяці. Не  дивно, що ситуація на волинських шахтах стала просто критичною: космічна заборгованість, невиплачена зарплата, забиті вугіллям склади, шахтарські страйки, поїздки до Києва і перекриття доріг. Здавалося, з цього безпросвітку вже не вибратися і нічого, крім закриття ще діючих копалень, шахтарському Нововолинську, вже не світить. 

Нещодавно поцікавилася, яка ж ситуація тепер на волинських шахтах? Бо давненько не чути звідти гарячих новин. Виявляється, колективи обох працюють, і вугілля волинське стало потрібне українським електростанціям. Навіть перспектива на найближче десятиліття вимальовується. А  останній новий гендиректор, призначений у вересні 2016, працює й досі. Хоча багато хто пророкував, що ще один донецький вугільний «генерал», присланий із Києва в якості важкої артилерії, витримає тут недовго. Прогнози не справдилися: Олександр Зорін, 58-річний виходець із Донеччини, своє волинське відрядження припиняти не збирається. Стало цікаво, як же «сєпару» (якими тільки «компліментами» не супроводжувалося  його призначення, навіть агентом Путіна називали) вдалося стабілізувати ситуацію на волинських копальнях? Тому напросилася на розмову — і Олександр Олексійович люб’язно погодився. Інтер’єр кабінету гендиректора «Волиньвугілля», зізнаюся чесно, вразив своєю скромністю і духом ще радянського соцреалізму. У його стінах час ніби зупинився десь у далеких вісімдесятих…

- У вас в Донецьку кабінет теж був таким же бідненьким?— питаю  в Олександра Олексійовича після нашого знайомства.  

– Ні, у мене був трохи кращий, — сміється. — Я євроремонт зробив.

- А ви працювали на державній шахті чи приватній?

– На державній.

- Ви з розряду тих директорів, які про шахтарську працю знають все, бо пройшли шлях від простого робітника до директора шахти. І, напевне, є ще й представником типової шахтарської  династії?

– Звичайно. Мій батько, і брат старший були шахтарями в Донецьку. Я після закінчення вузу потрапив у Красноармійськ, зараз Покровськ, працював на багатьох шахтах. Як писав у резюме, був кризис-менеджером, а колись казали «затичка в бочці». І на Волинь потрапив точно так само. У минулому році я був шостим директором, призначеним на «Волиньвугілля». Вісімнадцять директорів змінилося за три роки, і шість — за  2016.  Вже навіть міністр наш сміється, каже, що такого ще не було в історії міністерства. Завжди піднімає мене на нарадах, питає про проблеми. Питання, звичайно, зосталися деякі не вирішені, бо не все так гладко у вугільній промисловості. Тут теж лобіюються чиїсь інтереси. 

Якщо взяти, до прикладу, шахту «Бужанська». Вона добувала  високо зольне вугілля, що відсилалося на збагачувальну фабрику (ЦЗФ), а отримувала взамін не товар, а самі збитки. Бо відвезти породу, збагатити й отримати після всього жменьку вугілля — про яку прибутковість можна говорити? Зараз змонтували нову лаву на «Бужанській», завдячуючи Міністерству нашому, взяли обладнання із закритої першої шахти, зекономивши державі мільйонів 20. І працюємо, набираємо потихеньку обертів, хоч не так, як хотілося б, бо були певні політичні потрясіння довкола цього. Комусь у бізнесі не сподобалося, що їх залишили без заробітку. Вони за переробку кожної тонни вугілля беруть 69 гривень. А ми зараз їм вугілля не відвантажуємо, а відправляємо безпосередньо на ТЕС. Тобто  «Бужанка» добуває чистий товар.

- Все життя возили на  збагачувальну  фабрику і раптом?

– Практично так. І там були певні схеми, махінації. Червоноградська ЦЗФ — це болюча тема для всієї вугільної промисловості. І почалося це ще з 90-их років. Вона ж будувалася як регіональна й обслуговувала всі львівські шахти, і  9 волинських. А потім вона потрапила в приватні руки, почався бізнес, почався обман державних підприємств. Переробники геть не зацікавлені, щоб ми чисте вугілля добували. Тому коли ми затвердили нову програму по «Бужанці» й почали її виконувати, мене  відразу почали  трясти  з  усіх боків. Деякі «революціонери» обманювали людей, влаштовували страйки, і відомо з якого джерела все це фінансувалося. Був тут колись генеральний директор, який дуже полюбляв високу золу, відправку на  фабрику і т. п.

- А що з шахтою №9?

– Її  програмою гірничих робіт уже занесли в списки для закриття. Вона була затверджена як шахта третьої групи і підлягала закриттю. Але, маючи запаси сировини, маючи колектив, вона може працювати ще 10 років. І ми переробили програму, вийшли з листом на міністра, щоб відмінив наказ попередника. Це питання вже в роботі, є навіть постанова, що 9 шахта закриватися не буде. Там  є певні запаси, які не розроблялися, тобто вона може видобувати вугілля і бути рентабельною при нинішніх цінах. До речі, з 1 квітня діють нові ціни на вугілля — майже 75 доларів за тонну. Це дозволить при тому видобутку, на який плануємо вийти у травні-червні, обом шахтам бути рентабельними і вже планувати свою економіку. А не так, як було, сиділи в боргах, як у шовках. 

Хочемо у другому півріччі, щоб  «Волиньвугілля» вийшло на той рівень, на якому має бути. Нам виділили 11 мільйонів гривень кредитних коштів, це допомога держави шахті «Бужанська». Маємо змонтувати 456  лаву. Там пройде невеличка реконструкція, зробимо конвеєризацію повну, змонтуємо ще одну лаву і шахта буде цілком самодостатньою. Хоча у грудні 2016 за всіма прогнозами вона мала вже без вугілля сидіти. Шахтарі  закінчували лаву, де фактично і вугілля не було, тільки порода. Була велика заборгованість по зарплаті. Новий рік шахта почала з чистого аркуша, без боргів, бо міністр наш звернувся до Верховної Ради і заборгованість по вугільній галузі звели до нуля окремим рядком у бюджеті. З Нового року зарплата  платиться стабільно. До плану поки трохи не дотягуємо, бо пізно запустили лаву на «Бужанці». Поки вона не вийшла на свої показники, думаю, у травні вдасться. Забагато свят у нас. На Волині свят вистачає. Та відсвяткували ми добре, ніяких катаклізмів немає, всі включилися в роботу. Залишилося ще травневі свята пережити. Далі надолужимо. Сподіваюся, з другого півріччя «Волиньвугілля» працюватиме вже без збитків. А далі все в руках самих шахтарів.

Тільки на  Волині  свят багато чи в Україні?

— В Україні теж. Але тут є свої традиції. На Донбасі свят трохи менше. Шахта — це виробництво з безперервним циклом і в святкові дні, за винятком Великодня, там люди працюють. А тут якщо Великдень, то два дні, потім є такий термін цікавий  як «передсвято», «післясвято. З традиціями ніхто не сперечається. А ще є городи, дачі. Як без цього людям вижити сьогодні?

- У вас на батьківщині, на Донбасі, теж шахтарі без городів не обходилися?

— Аякже. У малих містах всі мають городи, дачі, мають батьків у селах. Донбас він же із клаптиків зшитий. Таких міст-супутників, як Нововолинськ, у нас повно. Села й хутори поруч. Тому без городів ніхто не живе.

- Українець  без  городу  просто немислимий!

— Це наше, національне. До землі треба торкатися. Вона прогодує. Може, якби ми жили, як у Європі, то пішов би й купив би все в магазині. Але як приємно виростити своє! До речі, я був на європейських шахтах. І скажу вам, що шахтарі однакові скрізь. І праця однакова. Може, за ці роки ми відстали у технічному оснащенні. Сама ж праця шахтаря завжди така, як є. Дивився фільм про англійських шахтарів. Ну спецівка краща, ніж наша, а все решта таке ж, як у нас.  Хліб шахтарський тяжкий скрізь.

- Хто хоч раз побував у шахті, погодиться, що такі гроші, як платять сьогодні українським вугільникам, треба платити тільки за те, що вони опускаються під землю!

— До речі на Кабміні має затверджуватися концепція розвитку галузі і там буде пропозиція повернутися до зарплат, які були раніше. Ще в 2013 році у мене на шахті людина, яка працювала на основній професії, півтори тисячі доларів мала. Це були гроші. А зараз сказати страшно. Бо півтори тисячі — це сорок дві тисячі гривень. Таку зарплату треба заробити. Ніяким підвищенням цін на вугілля це не вирішити. Питання це міністерство порушує, бо вже відчутна проблема відтоку шахтарських кадрів. Зараз немає професійно-технічного навчання. Тим спеціалістам, які  виходять з коледжів і технікумів, їм немає кому досвід передати. Є проблема з інженерно-технічним персоналом і з робітниками основних професій. Не дуже хто хоче йти працювати на шахту за вісім тисяч гривень, тобто за 300 доларів. Ми починали з такої зарплати на початку 90-их і повернулися до неї через два десятиліття.

- Ви вже познайомилися з колективами волинських шахт і можете сказати про їх віковий склад?

— Багато молодих хлопців і це радує. В основному міські  жителі, але їздять і з сіл, бо де ще працювати? Я вважаю, що для Волині вкрай важливо, щоб вугільна галузь була збережена. Бо це на багато років для людей стабільні робочі місця. Як у нас на Донбасі казали: «Ситі не будете, але з голоду не помрете». Були деякі бездумні рішення урядовців по шахтарях, урізали пільги. Зараз ці питання теж будуть порушуватися нашим міністерством на Кабміні. Бо приходить якийсь міністр соцполітики, видумує розпорядження, а те, що знизу піднімається хвиля народна, цього не чують. Київ  далеко.

- У вугільній галузі плануються серйозні структурні зміни. Можете коротко розповісти про новації, які треба чекати?

— Має бути створена національна державна вугільна компанія, яка буде підрозділом міністерства. До неї має увійти 33 шахти, в тому числі і 2 волинських. Кожна шахта буде окремою юридичною особою зі своїм розрахунковим рахунком. Щоб донести суть змін до людей, провели зустріч із профспілковими працівниками наших колективів, обговорили всі моменти. Міністр висунув концепцію: шахти повинні бути самодостатніми, тобто мають себе окупляти. Вони мають бути технічно переоснащені й мати запаси. Ось три умови для роботи шахти. Про програму реструктуризації, розроблену раніше, не йдеться. У межах компанії шахта, яка вичерпала свої запаси, припинятиме роботу, а основні засоби передаватимуться іншим  шахтам. Не будуть розбазарюватися державні кошти. Компанія  сама себе розвиває і сама себе реструктуризує. Є одна  пересторога — щоб усе пройшло правильно. 

Вугільна галузь вже стільки реформувань пережила. І  об’єднували нас, і скорочували, а як наслідок — шахт ставало все менше і менше. На Волині було 9, а залишилося 2. Ми подавали свої пропозиції голові облдержадміністрації Володимиру Гунчику, і Нововолинському міському голові Віктору Сапожнікову, вони нас підтримали й виходили з нашими пропозиціями на міністра. З губернатором, до речі, зустрічаємося часто і всі питання, які виникають, вирішуємо. Він, маючи авторитет, може звернутися і до Президента. І в Кабмін, і виступити на тій же колегії міністерства і висловити свою точку зору. Тому нам дуже допомагає. Були скрутні моменти, коли була велика заборгованість по зарплаті. І губернатор брав безпосередню участь, силою свого авторитету просував це питання. 

Може, доцільно об’єднання «Волиньвугілля» ліквідувати, а зробити шахтоуправління. Головне — щоб була збережена вугільна галузь на Волині і щоб шахти нововолинські не загубилися в тій компанії. Це є і моїм основним завданням  на  цій посаді. Бо просто так прийти у це крісло — я  вже достатньо наробився у вугільній галузі, маю добру пенсію, і міг би собі спокійно відпочивати. Грошей великих тут не зароблю. Але мені це як інженеру стало цікаво. Азарт з’явився. Як це так, стільки директорів було і ніхто не зміг нічого зробити? Не скажу, що я щось зробив надзвичайне. Але програма економічна є, вона рухається і до кінця  півріччя  будуть  помітні  зрушення. 

Ми підкреслюємо також важливість добудови десятої шахти, хоч вона і не наш структурний підрозділ, а як шахта-новобудова знаходиться у складі міністерства. Треба усунути такий момент, коли шахта знаходиться на волинській землі, а генпідрядник — у Львівській області. Переробити статус замовника — ці пропозиції є в і в нашого губернатора, який, до  речі, дуже допомагає нам в цьому плані.

- З приводу десятої шахти, яка будується вже майже тридцять років. Ви як фахівець вугільної галузі можете сказати, чому так: є потужна шахта із великими покладами вугілля, яка могла б працювати, видавати на гора сировину, створювати нові робочі місця. І стільки років держава не зацікавлена в тому, щоб вона добудувалася й функціонувала? 

— Держава зацікавлена. Але відсутність єдиної стратегії розвитку енергетичної галузі, певні політичні фактори, часті зміни керівництва, то шахта будується, то немає коштів на неї — все це в комплексі вплинуло. Мимоволі згадаєш радянські часи з їх п’ятирічними планами, десятирічними, планами перспективного розвитку. По них треба йти, як по дорозі. А коли одна людина приходить і каже: «Йдемо туди», приходить інша —розвертаємося на 180 градусів, ні до чого доброго не прийдемо.

- Тобто стратегії розвитку вугільної галузі не було?

— Вона була. Але у кожного своя. Якщо держава хоче рухатися вперед, вона мусить рухатися попри всі форс-мажорні обставини. Зараз нинішній міністр Ігор Степанович Носалик дуже серйозно взявся за проблему десятої шахти і, думаю, будуть зрушення. Для її добудови треба 1,5 мільярда гривень за проектом. Але можна скоригувати проект, щоб запустити хоча б першу чергу. Її треба швидше запустити, щоб вона перестала приносити чистий збиток, а щоб затрати йшли на собівартість, тоді вона буде і добудовуватися, й розвиватися, але за рахунок того, що сама зароблятиме гроші.  

Зрозуміло, що економічна ситуація в країні сьогодні непроста, війна на сході, але якщо думати про перспективу, то справа ця дуже потрібна. Шахта є, будуть робочі місця, щоб люди не їздили у Польщу, а щоб тут мали достойну зарплату. Ми ж повинні думати про те, щоб наші люди не кидали рідну землю. А вугілля у найближчі 50 років в Україні буде затребуване. Всі наші електростанції прив’язані до нього, а газ став дуже дорогий. Люди, які живуть у селах, чим опалюють? Вугіллям. Якщо  возитимемо  вугілля з  Америки, люди точно його не куплять. Миттєво всі не встановимо сонячні батареї, і енергозберігаючі будинки всім не збудуємо. Так що шахти мають працювати. 

Я сказав профспілкам: зберегти своє підприємство — це  в  руках  самого  колективу. Збережете те, що зосталося — будете працювати. Треба забути про дядька-інвестора, який приїде з грошима і тоді заживемо. Інвестор, перш за все, рахує гроші. От добуває зараз дев’ята шахта 100 тонн вугілля. Що сказав би дядько-інвестор? Для чого мені 600 працівників? 500 ідіть додому, а 100 працюйте. І приклади такі вже є. Добротвірська станція, наприклад. Вона була державна, працювало багато людей. Тільки її Ахметов викупив — триста чоловік залишилося за бортом. Приватний бізнес — це зовсім інша економіка. Там все жорстко. Хазяїн не може залишитися без нового «мерса», а платити своїм робітникам так, як треба. Це вже така психологія. На жаль. А де зараз є альтруїсти? Може, десь колись і були. Не тепер.

- Сьогодні ситуація в енергетиці українській більш ніж складна. Навіть надзвичайний стан уряд оголошував...

— Дуже ситуація непроста. Левова частка підприємств відійшла туди, на окуповану територію. Що там  робиться — трохи знаю від колег. Частину підприємств розібрано, частина не працює і вже мабуть ніколи не будуть працювати, деякі знаходяться в зоні бойових дій. Але ж є в нас електростанції, запасів вугілля вистачає. Треба перспективні запаси розробляти. А 10 шахта — то перспективні запаси й вони мають дати швидку віддачу, щоб забезпечити країні енергетичну незалежність. Щоб ми не купували вугілля в Польщі, а видобували своє, давали своїм людям заробляти.

- Які стосунки склалися у вас з місцевою владою?

— З губернатором Володимиром Гунчиком зустрічаємося часто і всі питання, які виникають, вирішуємо. І з міським головою Нововолинська Віктором Сапожніковим теж.

- А з народним депутатом Ігорем Гузем, який весь час захищає інтереси шахтарів?

— Я з ним ще не спілкувався. Саакашвілі теж відстоює інтереси волинських шахтарів. Але треба відрізняти конкретну допомогу від піару. Проводити якісь наради і конференції в Іваничах, розповідати, що тут буде електростанція і не запросити нікого з керівників шахтарів — не розумію. Я  не кажу про себе, хай би запросили когось із директорів шахт, щоб почути про реалії шахтарського буття. У нас є один депутат, який лобіює у Верховній Раді інтереси шахтарів. Це Бондар Михайло Леонтійович. Нещодавно Верховна Рада прийняла закон №6212 про заборону банкрутства шахт і блокування рахунків. Коли закон набере чинності, можна буде хоч спокійно дихнути. «Волиньвугілля» ж банкротили штучно, мав дехто свою вигоду в цьому. От ми працюємо, а в нас всі рахунки заблоковані. За борги, за неоплати. 

Коли у Львові була трагедія на  шахті, їм прийшли кошти на  зарплату, а рахунок заблокувала виконавча служба. А борги накопичувалися  роками, десь штучно створювалися. Ось, приміром, пенсійний фонд. Ми внесок платимо, але вони ж не так його беруть. Вони беруть заборгованість, а за поточний місяць виставляють пеню. Тобто безкінечні борги. Так само і виконавчі служби. Зараз проводиться ревізія по об’єднанню. Колись  було 9 шахт і борги тягнулися роками, вже тих людей близько немає у «Волиньвугіллі». Мали б якісь закони прийматися, з бюджету гасити людям заборгованість. Бо ті шахти закривалися, реструктуризовувалися за бюджетні кошти. А ми тепер як дурні сидимо. Я як приїхав сюди — одне боргове зобов’язання, друге, підрахував борги, а їх на мільярд! І ніхто не дає ні копійки. Як тут працювати та ще й вугілля видобувати? Надіюся, що завдяки новій політиці міністерства все таки вискочимо з боргової ями. Хотіло б, звичайно, швидше, але не вдається.

- А відчуваєте зміни у настроях шахтарів?

— Відчуваю. Останній страйк був  8 березня, ледь жінкам свято не зіпсували. Але він не стосувався ні зарплати,  ні інших виробничих питань. Лозунг був один: «Геть генерального директора!». Є у нас купка бунтарів на «Бужанській», вони мене з порога зустрічали з «Геть!». А решта людей бачать роботу, бачать зарплату, розуміють, що все було зроблено правильно. Я їм сказав: «Я людина без образ. Самі розбирайтеся, потім подивимося, хто кому буде плювати в спину». Страйк почали через те, що я хотів прийняти на роботу головним інженером людину, яка раніше працювала директором на цій шахті. Вони його обзивали злодієм, хоча цю людину колишній генеральний директор і купка людей з Червоноградки просто зробили дурнем. Говориш з людьми, пояснюєш: попереднє керівництво, гендиректор хотіли дев’яту шахту закрити і вас просто взули й пішли собі, залишивши самі борги, які мені доводиться тепер гасити. Побачивши, що в їхньому бізнесі утворилася діра, треба ж когось травити. А кого? Мене. Але я живучий, бачите, посміхаюся. Це як ото ідеш, і зграя собак назустріч, гавкають, а ти йди собі далі. Бо якщо зупинишся і злякаєшся — покусають.

- Не було внутрішньої перестороги, коли їхали на Волинь?

— Ніякої. Волинь — край дуже чудовий. І люди тут добрі. Єдиний недолік цього довгострокового відрядження — переїзди. Дружина у Києві, не наїздишся, бо задоволення тепер це дороге. Всі думають, що зарплата у генерального директора Бог зна яка. Сьогодні гендиректор не такий вже розпорядник коштів. Що дали з міністерства — треба правильно все роздати. А те, як роздавали інші, не хочу про це говорити. Для того є компетентні органи, хай розбираються.

- Хочу зробити вам комплімент: ви чудово розмовляєте українською!

— А ви думаєте, на  Донбасі української  мови не було? У мене на шахті люди різних національностей працювали. І українська, повірте, там теж звучала, бо багато західняків їхали працювати на шахти Донбасу. Мешканці донецьких сіл в основному розмовляють українською. Це міста русифіковані. Знаєте, чого наша  країна страждає? На прикладі Києва: от вибирали кияни мером Черновецького. Він собі кишені набив, зараз в Ізраїлі живе і бачив усіх десь. А за що продавалися? За пачку гречки і за  дві банки згущеного  молока.

-Таким же самим чином і Донбас вибирав собі вождів?

— Коли Янукович був президентом, приїжджаю в Київ, у моєї дружини сестра живе у Фастові. Вона каже: «То ваш  Янукович!». Я кажу: «Слухайте, він давно уже не наш, як прем’єром у Ющенка став. У нього вже київська прописка. І що ви нам його ліпите?».

До речі, на Донбасі ніколи не любили людей, які приходили у владу. Бо вони грабували свій край у  два рази більше. Бо тут була своя влада і вона мала якусь свою спільноту і підтримку. Як у відпустку в Крим поїдеш, тільки дивишся: коли він (Янукович – прим. автора) країною керує? Так склалося, що в  останній рік був у Криму спочатку у відпустці, а потім нарада з техніки безпеки і семінар були. А він звідти і не виїжджав. Тільки видно, як катер з президентським штандартом  катається і віскі туди возить. А нащо йому держава? А його син-стоматолог? Він весь Донбас і пограбував. І що? Хіба в багатстві щастя, коли всі тебе проклинають і плюються. Часом дружина моя скаже: «При ньому все таки краще жилося». Так через нього все й почалося. І війна через нього, і люди тиняються по країні. Обрали тебе президентом — забудь про своїх друзів. Є держава — і  тільки їй одній служиш. Тоді все буде добре. Таких лідерів треба Україні виховати. Не знаю, пані Ніно, чи ми з вами до цього доживемо. Хотілося б. Та що зробиш. Але я країну не міняю. І руки не опускаю. Хоч маленьку цеглинку намагаюся докласти до її фундаменту. Бо якщо руки зовсім опустити — все далі буде руйнуватися. До речі, я ніколи не ходив на  вибори, бо  добре знав, хто це. Взагалі я людина аполітична.

- І в партії регіонів не були?

— Ні разу. Хоча в депутати міськради ходив по списку, але самовисуванцем. Мене люди обрали депутатом, автоматично я з того списку вибув і на моє місце посунувся якийсь комерсант. За 10 років депутатства два рази на сесії був. Є цікава річ про Ньютона, який двадцять років був членом англійського парламенту. І він за ці роки виголосив одну фразу, яка стала крилатою: «Закрийте вікно, бо від Темзи дуже смердить!». Тому я до тих, хто ділив там якісь кіоски, відношення не мав. У місті одна шахта, яка була єдиним бюджетоутворюючим підприємством. Тому я на білбордах зі своїми орденами і медалями по всьому місту висів. Вони і зараз на день шахтаря мій портрет вивішують. Що було, те було. Я віддав одинадцять років свого життя цій шахті.

- А скільки всього у вугільній галузі пропрацювали?

— 33 роки. Донбас на колінах пройшов із 17  років. Всі робітничі професії опанував, немає тільки машиніста електровоза. Коли я виграв конкурс у міністерстві, до мене підійшов один з колишніх гендиректорів «Волиньвугілля», якого лобіювали на конкурс певні люди: «А як це так, що 9 шахта може робити?». Та там ще пласти по 1, 45 метра є. Тобто людина пропрацювала півроку і навіть плану гірничих робіт не роздивилася. Він просто виконував замовлення. Атмосфера в колективі, коли я прийшов, була не те що нездорова, жахлива. До моїх попередників вривалися в кабінет, як бандити. І те, що чую сьогодні від  людей — як  бальзам на душу. Пліток не збираю базарних, але знаю, що говорять люди. У них з’явилася маленька, але надія. Ще раз хочу наголосити: не в одній людині справа, а у нас всіх. Якщо не вірити в добрі зміни, то їх не буде.

Розмовляла Ніна Романюк

 

Джерело: ВП Прочитано - 41 раз



Коментарі до інтерв'ю:


Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти