ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


24.04.2008 | "Життя Переможене"




Щороку 26 квітня після опівночі розливаються тривожні удари дзвону в діючому храмі у зоні відчуження. Дзвін лунає стільки ж разів, скільки років минуло від часу катастрофи. Цього року від вдарить 22 рази…

По кому цей дзвін? По тих, хто віддав себе до останнього подиху, до останньої краплі поту на порятунок людству, чиє життя розділилося на «до» і «після» Чорнобиля, хто залишив рідну оселю, але й дотепер не може приборкати тугу за землею, і хто вже після аварії рушав в атомне пекло для подолання наслідків страшного лиха, а нині дорогою ціною платить за перебування у зоні відчуження.
Віктор Вікторович Бондарчук про Чорнобиль знає не з чуток. Життя цього худорлявого сивочолого чоловіка з очима кольору неба перетнула глибока борозна ядерної епохи і стала величезним шрамом у його біографії.

У 23 роки він прийшов у пожежну охорону, а вже через рік потрапив у Чорнобиль. Звістку про відрядження зустрів, перебуваючи посаду водія третьої воєнізованої пожежної частини міста Луцька.
Пригадує, дали годину зібратися, повідомили, що їхати доведеться на Київщину, ліквідовувати наслідки якоїсь аварії. «Нічого особливого у цьому не було, – розповідає Віктор Вікторович, – звична річ – відрядження. Ані страху, ані небажання їхати. Безперечно, мінімум інформації про аварію на атомній електростанції все-таки ширився у формі чуток та здогадів. Мовляв, чули: реактор рвонув!.. Проте вирушаючи з Луцька, достеменно не знав, куди саме прямую».
Тільки коли дісталися до Києва, пожежник почув: шлях лежить до зони радіоактивного вибуху. У травні, коли буяли наповнені соком землі трави, а крони дерев тягнулися до сонця, 24-річному чоловікові здавалося, що всепереможну ходу життя не спинити нічим. Тож повідомлення сприйняв спокійно, без надмірних емоцій.
У Чорнобилі найперше разом з колегами попрямував до штабу, щоб доповісти про приїзд. Розмістили новоприбулих у так званій «ленінській кімнаті» на другому поверсі пожежної частини, де зазвичай проводилися збори, засідання. Навіть через 22 роки Віктор Бондарчук виразно пам’ятає військовий мундир, що висів на стіні у тій кімнаті. Хтось із колег, випробовуючи дозиметр, спрямував його на форму. На превеликий подив, випромінювання було настільки потужним, що пристрій зашкалював. З’ясувалося, форма належала комусь із ліквідаторів, хто у перші години катастрофи перебував в епіцентрі лиха.

– Не страшно було?

– Ні. Радіації ж не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом неможливо окинути. Проте коли під час шикування після чергового завдання хтось упав знесилений, а вухами, носом і ротом пішла кров – страх пронизав неймовірний. Відтоді радів кожному прожитому дню.

Бойові машини і маса військових, немов на полігоні – саме таку картину малює дотепер його уява, коли йдеться про ліквідацію наслідків на ЧАЕС. Віктор Бондарчук вніс у ту невидиму війну свою лепту: дезактивовував техніку, що вірно служила у епіцентрі ядерного вибуху, а згодом нагадувала міні-реактори, увібравши в себе неймовірну кількість радіонуклідів. Обладнання для таких робіт звозили із усього Радянського Союзу. Чимало автомобілів різного ґатунку загортали у так звані могильники. Критичні місця заливали рідким склом, щоб хоча якось зафіксувати рештки радіоактивності.
Пригадує, як підійнявся на колінчастому підйомнику, щоб оглянути реактор. Складалося враження, що енергоблок розбомбили. Він лежав горілиць з роз’ятреними нутрощами. Здавалося, потужне випромінювання неприборканої енергії непідйомним тягарем давило до землі цього пошматованого монстра.

Нічого в житті, він не чекав з таким нетерпінням, як 11 травня 1986 року. Від’їжджаючи, сподівався, що у зоні відчуження зостануться усі страхи. Повертався на Волинь фізично спустошеним, а душа по вінця була наповнена чорнобильською гіркотою.

Того ж року Віктор Вікторович потрапив у лікарню – похитнулося здоров’я. Всупереч цьому не мислив себе без улюбленої справи. 2003 року Бондарчук пішов на заслужений відпочинок, присвятивши служінню людям 28 років життя.

І хоча наслідки катастрофи й дотепер пронизують його душу й тіло (Віктор Бондарчук – інвалід другої групи), він не перестав любити життя. Разом з дружиною виховав двох дочок, плекає сад і город. Сподівається, що таки оселиться в омріяній квартирі, хоча й чекає на неї уже більше двадцяти років, а допоки його родина тулиться у старенькій батьківській хатині.

Він вірить: життя переможе. Адже, навіть чорнобильська земля повертається до життя всупереч похмурим пророцтвам. І колись, через років двісті-триста (саме стільки, переконують учені, необхідно часу, щоб радіонукліди трансформувалися у безпечніші хімічні елементи) зона відчуження стане придатною для життя прийдешніх поколінь, які навчаться жити без атома.


Джерело: Варта Громади Прочитано - 879 раз



Коментарі до новини:


Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти