ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


07.06.2015 | Про героїв з одного поліського села




Вдумайтеся, одразу 13 чоловіків покинуло батьків, рідну домівку і край. Не ховалися, не тікали, як це роблять у великих містах, чи то в Києві, чи Харкові, а пішли захищати свою землю.

Більшість велимченських хлопців потрапили у сумнозвісну 51-шу механізовану бригаду. Це вже потім їх розкидали, як кажуть, світом. Життя ніби призупинилося для всіх, не тільки для, власне, сімей мобілізованих.

Полісся взагалі славиться своїми могутніми родинними зв’язками і співчуттям до чужої біди. Рік тут усі жили від дзвінка до дзвінка, від вісточки до вісточки. А від новин з фронту терпла тоді шкіра у всіх українців: Волноваха, Савур-Могила, котли під Іловайськом та Дебальцевим, полони і смерті.

Для багатьох велимченських бійців служба уже скінчилася, життя йде своїм ходом. Хтось знову поїхав на заробітки, хтось готується до вступу, дехто підписав контракт і став військовим. На жаль, для двох велимчан війна скінчилася трагічно: вони спочивають вічним сном на кладовищах рідного села…

Сором’язливі вдома – відважні на війні

Мені вдалося поспілкуватися з двома учасниками бойових дій, які потрапили на схід ще під час першої хвилі мобілізації. У той день їх єдиних можна було застати у Велимчі. Юра Цепух та Богдан Філозоф соромляться, тупцяють з ноги на ногу і ховають руки за спину. Певно, не знають, куди їх подіти. Навіть поріг у кабінет секретаря сільської ради переступати не хочуть. «Та ми тут постоїмо. То ж хіба довго?» – впираються у два голоси.

Секретар Велимченської сільської ради Галина Видрич та завклуб Галина Летич ледь не силою їх садовлять. Розмова спочатку не клеїться. Богдан і Юра цілий рік провели на сході, а всі їхні спогади про цей час зводяться буквально до двох-трьох речень: «Нас мобілізували, потім учебка, а тоді перекинули в АТО – і от… Та все нормально».

І сором’язливі усмішки на обличчях… І бажання якнайшвидше чкурнути звідси. І здивування в очах при почутій від мене фразі про те, що вони воїни-герої. «Та ні, це просто…» – намагаються щось заперечити, і врешті замовкають.

Їм є багато про що мовчати… Мовчить 26-річний Юра Цепух про те, як мало не щодня ще у березні 2014 року приходив у сільську раду, чекаючи повістки. Наказував відразу ж йому подзвонити, якщо прийде. Щоб, не дай, Боже, той папірчик дорогоцінний не загубився. Мовчить і Богдан Філозоф. Про те, як йому про повістку повідомив його ж батько – голова Велимченської сільської ради Василь Філозоф. Певно, міг би і «відмазати», але ні – послав сина виконувати свій обов’язок. Чи про те, що йому довелося везти у рідне село «вантаж-200» – свого найкращого друга Миколу Повха, з яким виріс...

Пережив два котли і полон

Найулюбленіша фраза у Юри Цепуха: «Всяко бувало…». Мовляв, нема про що розказувати. Але помаленьку збираю інформацію про ті жахливі дні, які йому довелося пережити. До сумнозвісного сектора «Д» біля кордону з російським Гуково. Біля Краснопартизанська їхню бригаду затиснули в кільце. Півтора місяця стояли там. Проте, власне, у повному оточенні пробули «20 з копійками днів».

– Юра, розкажи, що ви там їли? – тихенько просить секретар Галина Федорівна.

– Ай, що було, те й їли! Нормально все було! – відмахується.

– От бачите, яких хлопців маємо, – хитає головою жінка. – Ніколи не розкажуть. Все їм добре…

Потім дізнаюся, що ці «20 з копійками днів» повної осади хлопці пухли від голоду і спраги. Якби не кукурудза на полях поруч, то не вижили б, певно. Ніякого підвозу харчів не було, та ще й позиції доводилося щодня міняти. Що там війна, їх обстрілюють і вони вже місяць гризуть одні качани, Юра ані мамі, ані бабусі не розказував. Рапортував бадьорим голосом, коли вдавалося додзвонитися, що він ситий і щасливий на… Рівненському полігоні.

До честі односельчан, а страшні чутки таки надходили, ніхто з них навіть натяком не видав правду тій бідній солдатській матері. Вже потім, коли Юра зі своєю групою хлопців таки прорвалися з оточення і йому дали коротку відпустку додому, село ахнуло, зустрічаючи воїна. Високий і статний хлопець був схожий на скелет – лише вуха з носом стирчали.

Здавалося, вистачить вже випробувань для одного поліського хлопчини. Так ні, доля підготувала йому ще кілька. Повернувшись до своєї танкової частини після відпустки, Юра потрапив у пекло під назвою Іловайський котел.

– Ніби й домовилися про безпечний вихід. Але щойно ми рушили, як нас там усіх перебили, та й все. Виходило три колони, то я вам не скажу, скільки чоловік і хто.

Знав і тримався свого екіпажу: я – механік, командир танка Андрій та наводчик Міша. Через трохи наш танк протиракетною установкою спалили. Поки ми вискочили, поки отямилися, колони вже й видно не було. Кинулися пішачком доганяти. 15 кілометрів бігли, але так і не догнали… Дорогою бачили багато наших. Мертвих. А потім поранення, полон, госпіталь – і додому, – майже скоромовкою закінчив розказувати Юра, ніби злякавшись своєї балакучості.

Виявилося, що ці 15 кілометрів Юра біг з простреленими ногами. Але то, мовляв, таке поранення, яке «не щитається». Особливо, коли «стріляють з усіх боків і не понятно, що робиться». Тож поки біг, нічого не відчував, адреналін зашкалював.

Вже аж під вечір хлопці наштовхнулися на російський «схрон» у посадці. Чоловік десять їх там було – контрактники російської псковської дивізії. Почалася стрілянина, Юрі зачепило щоку, і він впав, заюшений кров’ю. Міші зламали прикладом щелепу, а от невисокого тендітного Андрія спочатку і взагалі прийняли за неповнолітнього. Все допитувалися, чи є йому хоч 18 років.

Потім зв’язали усім руки, одягнули пов’язки на голови і закинули у КамАЗ. У ту ж машину повантажили майже 70 полонених: поранених, побитих, скалічених. Три дні, не випускаючи, їх возили у тій душогубці. Води давали – один раз «з барського російського плеча» закинули полоненим півторачку мінералки на всіх. Мали вже висаджувати у Донецьку, але раптом повезли на обмін. Виявилося, що наші взяли у полон російських спецназівців, яких і обміняли на всіх полонених одразу.

А далі госпіталі Дніпропетровська та Львова, відпустка і як заключний акорд – поміч у відході військ з Дебальцевого, за яку Юру приставили до нагороди.

Щойно не стало командирів – чекай атаки

Богдан Філозоф за минулий рік пройшов усю Донецьку область. Не раз, жартуючи, казав, що знає її вже краще, аніж рідну Волинь. Маріуполь, Савур-Могила, Докучаєвськ – де тільки не доводилося йому побувати.

Бої за стратегічну висоту на Савур-Могилі згадує як пекло. Їх обстрілювали з обох боків: з російської території та з районів, зайнятих сепаратистами. Розповідав Богдан і про ще один неприємний момент. Тоді вони вже перемістилися до села Степного (біля Волновахи).

Командири повально тікали з поля бою. Було таке, що на весь їхній батальйон залишався лише один прапорщик. Але тоді вже точно знали: щойно від’їхали «керманичі» – чекай серйозної атаки. А вже як приїхали, то можна розслабитися: у ці дні обстрілів не буде. Певно, заговорені ті командири були…

Черговий спомин, який залишиться у пам’яті Богдана надовго, – це сморід, який супроводжував їх того літа. Після бою сепаратисти не поспішали забирати своїх найманців та померлих росіян, які «заблукали». Через два дні, коли дихати вже не було чим, мусили самотужки стягувати тіла і палити їх. А так звану «зеленку» – лісопосадку, і взагалі треба було обходити за кількасот метрів.

Ще одна дуже болюча місія, яка дісталася Богдану – збирати у мішки фрагменти тіл наших бійців після бою. Чого він там надивився, Богдан не говорить – намагається ці спогади взагалі не ворушити.

…Хлопці ледве дочекалися закінчення нашої розмови. Скромняги. Певно, на фронті їм було набагато простіше, аніж тут давати інтерв’ю.

– Як ви плануєте своє життя тепер? – встигаю запитати насамкінець.

– Та як карта ляже! – вигукнув Юра, і вони з Богданом недвозначно перезирнулися.

Не встигла я дописати матеріал, як дізналася – Юра Цепух знову повернувся у свою частину. До друзів, до своїх…

Мирослава Косьміна

 

Джерело: visnyk.lutsk.ua Прочитано - 1617 раз



Коментарі до новини:


Додати коментар






Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти