ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Жага перемоги




Жага перемоги
Існує три способи досягти цілі:
  • конкуренція (робота направлена на досягнення переваги над іншими)
  • кооперація (спільна робота)
  • незалежна діяльність (робота ніяк не співвідноситься з діяльністю інших).

Захисники ідеї конкуренції оперують чотирма «міфами»:

Міф 1. Конкуренція - неминучий супутник життя, вона властива природі людини.

Міф 2. Конкуренція будить в людях кращі якості і розкриває їх приховані можливості. Ми не могли б чого-небудь досягти, не будучи конкуренції.

Міф 3. Конкуренція приносить задоволення. Найбільш видовищні ігри і шоу завжди побудовані на цьому принципі.

Міф 4. Конкуренція підсилює характер і додає упевненість в своїх силах.

Я хотів би прокоментувати ці міфи. 

На твердження про те, що конкуренція властива людині, є два контраргументи. Перший: співпраця так само типово для людини, як і суперництво; другий: суперництво є ознака придбана і не передається по спадковості (у біологічному сенсі). Психологи Девід і Роджер Джонсони займаються питаннями виховання, відзначили, що в повсякденному житті ми більш охоче визнаємо і підтримуємо саме принцип співпраці, оскільки спільна діяльність вимагає від нас меншої уваги, чим діяльність, націлена на змагання. Психолог Ешлі Монтегю довів, що без спільної діяльності суспільство просто не змогло б існувати і людина лише остільки йшов від одного ступеня еволюції до іншої, оскільки був націлений на колективну діяльність (як приклад можна привести той факт, що батьки спільно вирішують таку складну задачу, як виховання дітей).

А як же йдуть справи з еволюцією? Ми часто вважаємо, що боротьба за існування приводить до виживання найбільш пристосованих видів. При такому розумінні обумовлена культурою конкуренція проектується на природу, так що можна сказати, що в основі цього підходу лежить типово «антропоморфний» принцип мислення. Вже Петро Кропоткін в своїй відомій книзі «Взаємна допомога серед тварин і людей як двигун прогресу» детально описав механізм колективної діяльності у тварин. Він вказав на те, що заміна суперництва взаємною підтримкою сприяє продовженню виду. Біолог Стефан Джей Голд переконливо довів, що процес еволюції по своїй структурі взагалі не потребує такого принципу як суперництво.

Ми дуже рано звикаємо конкурувати з іншими, і навіть не завжди безпосередньо, наприклад, в ті моменти, коли дивимося по телевізору футбольний матч або коли отець на наших батько усуває претендентів на посаду, яку хоче зайняти сам, і так далі. Чим більше моментів суперництва ми в своєму житті бачимо і переживаємо, тим сильніше розвивається у нас потреба в перемозі над іншими, і навпаки, звичка діяти в команді дозволяє нам обходитися без відчуття переваги. Ця залежність була доведена в дослідженнях відомого спортивного психолога Тері Орліка, одного із засновників теорії кооперативних ігор. Орлик досліджував відносини між дітьми, що грали в кооперативні ігри в період з дошкільного віку по другий клас школи. Він виявив, що діти віддають перевагу якраз таким іграм: дві третини хлопчиків і дівчаток у віці десяти років більш охоче грають в ігри, в яких ніхто не програє, чим в ті ігри, в результаті яких виявляються переможець і переможений.

Цікавий погляд на цю проблему ми зустрічаємо в порівняльній антропології. Все частіше і частіше дослідники культури первісних народів схиляються до думки, що первісні люди змогли вижити перш за все завдяки своїй здатності і готовності діяти спільно, а зовсім не завдяки агресії, використанню знарядь праці або об`єму головного мозку. На відміну від приматів, в ранніх людських суспільствах активно використовувався принцип групової діяльності, для них дуже характерною була готовність «поділитися своїми ресурсами». У 30-і роки Маргарет Мід переконливо показала, що первісні суспільства, що збереглися до цих пір, відрізняє висока здатність і готовність до групової діяльності. До схожих висновків прийшла і футуролог Райн Айслер.

Розповімо стисло про те, які аргументи використовувалися для того, щоб довести неминучість суперництва в людському житті. Зігмунд Фрейд будував свою концепцію на припущенні про те, що суперництво є основоположним принципом нашого існування. Фрейдівська модель глибоко вкорінена в нашій культурі, тому ми можемо виходити з того, що люди сприймають і дотримуються її, самі не помічаючи цього. Фрейд стверджує, що людина є істотою егоїстичною, яка перш за все шукає задоволеня. Для нього люди - зовсім не спраглі любові і розуміння, навпаки, їх відмітною і необхідною якістю є агресивні інстинкти. По Фрейду, суперництво неусувне, і думка про нього закладається вже у відносинах батьків і дітей. Бажання бути коханим приводить до нескінченної боротьби, кульмінацією якої є едіпів комплекс: батько розглядається як суперник, а мати - як нагорода за перемогу.

На щастя, неофрейдісти, і особливо Карен Хорні, дотримуються іншої концепції. Карен Хорні довела, що жадання суперництва і конкуренції є компенсацією невпевненості в собі і низької самооцінки. Для неї психічне здоров`я тісно пов`язане із слабкою потребою в конкуренції.

Що впливає на успішність нашої діяльності?


Ми так часто чуємо, що повинні бути кращі за інших, що врешті-решт приходимо до переконання, ніби наявність суперництва є умовою ефективної роботи. Це переконання пронизує нашу культуру. Але останні відкриття в області психофізіології і педагогіки показують, що кращі результати досягаються зовсім не в умовах конкуренції і не залежать від наявності суперника. Навпаки, ми досягаємо більшого, коли нам «не дихають в спину».

Колективна робота означає щось більше, ніж просто здатність діяти в групі. Для цього необхідно, щоб було якесь завдання, результат якого залежить від сумісних дій, і загальна мета, при якій успіх кожного члена групи безпосередньо залежить від успіху дій всієї групи. На практиці це означає, що відбувається не тільки обмін ідеями, але і розподіл ресурсів і обов`язків і, нарешті, те, що кожен член групи розділяє її успіх. Школярі вчаться краще, коли вони працюють в групі, в якій всі допомагають один одному. Звичайно, скептики сумніваються в тому, що від цього виграють і хороші, і погані учні. Ми стверджуємо, що не тільки слабо або середньо обдаровані діти отримують особливі переваги від такої організації учбового процесу, але і талановиті діти вчаться у такому разі краще.

Як виявити несприятливі дії принципу змагання? Спочатку необхідно розмежувати дві абсолютно різні речі: напружену роботу і прагнення перевершити іншому. Якщо під час роботи ми прагнемо довести свою перевагу, то наша увага роздвоюється, на виконання самого завдання витрачається менше енергії. Це типово для безлічі ситуацій: спортсмени випробовують стрес із-за напружених змагань і втрачають швидкість реакції і концентрацію; журналісти піддають себе небезпеці в гонитві за сенсацією і проявляють недбалість в зборі фактів; учені нехтують ретельним проведенням експерименту і фальсифікують результати тестів; менеджери починають нервувати, бояться у важких ситуаціях запитати поради у колег або начальника.

Ми робимо все, на що здатні, коли працюємо захоплено, з цікавістю. Це називається внутрішньою мотивацією. Вона особливо помітна, коли мова йде про пізнанні нових, складних або цікавих нам речей. Зовнішніми мотиваторами (до яких відносяться гроші, оцінки, визнання) ми не можемо замінити мотивацію внутрішню. Як показують дослідження, зовнішня мотивація негативно впливає на натхнення і інтерес до проблеми. Якщо людина замотивована тільки зовні, то парадоксальним чином задоволення від рішення поставленого завдання втрачається, що приводить до поганого результату. Зрозуміло, існує і виключення: дуже сильна мотивація може зростати з відчуття особистої відповідальності за інших людей, що недивно - цей позитивний зв`язок створює відчуття внутрішньої спільності і упевненості і, таким чином, підвищує задоволення від рішення колективного завдання.

Чи формує суперництво характер?


Розглянемо психологічні наслідки суперництва. Якщо у нас є вибір, то зазвичай ми уникаємо ситуацій, в яких присутній елемент суперництва і можливість програти. Як правило, ми прагнемо уникати і занадто честолюбних людей. Інстинктивно ми розуміємо, що суперництво в принципі своєму - щось неприродне. Але тоді чому ж ми все-таки беремо участь в нім знову і знову?

Перше пояснення полягає в тому, що багато видів діяльності побудовано за образом і подобою процесу змагання, і нам досить складно відсторонитися від цього, оскільки цей принцип проник всюди в наше життя. Звідси розвиваються конкурентні переконання, які до того ж заохочуються на всіх рівнях. Але існує і інше пояснення. Ми починаємо змагатися в надії вирішити глибоко приховані сумніви в наших власних можливостях, підвищити свою самооцінку. Перемога над суперником формує у людини ілюзію підвищення своєї самооцінки як у власних очах, так і в очах інших. Бажання бути кращим за інших, успішнішим, розумнішим - все це лише компенсація відсутності упевненості в собі. Звичайно, у всіх людей є природжене бажання розвивати свої здібності і таланти, самоудосконалюватися і самореалізовуватися. На це указував відомий психолог Абрам Маслоу. Але деякі тільки тоді відчувають себе комфортно, коли їм вдається перевершити інших, і це бажання не має нічого спільного з самоудосконаленням. В цьому випадку будь-яка діяльність пов`язана з напругою сил, тому що на карту поставлені не просто успіх або неуспіх, а самоповага. Так пихатість і честолюбство набувають характеру манії. Коли честолюбні люди потрапляють в ситуацію, де немає можливості змагатися, вони випробовують великий дискомфорт. Я вважаю, що багато трудоголіків в першу чергу так багато працюють із-за свого прагнення до конкуренції, яка потрібна їм як повітря. Вони впадають в незадоволеність і роздратування, коли по якихось причинах не можуть доводити свою перевагу над іншими.

Кожен напевно зустрічав людей, які не випробовують потреби демонструвати свої успіхи і силу. Вони роблять тільки те, що здається їм привабливим і відповідає їх можливостям і інтересам. Ми сприймаємо таких людей як зрілих і незалежних. Їх чарівливість чарівна - вони діють і творять вільно. Майже завжди такі люди володіють вельми високою самооцінкою і тому не випробовують бажання змагатися з іншими. У нашій культурі суперництво є найбільш широко поширеним способом компенсації страху виявитися неспроможним. Але, як це не парадоксально, побоювання з приводу власних можливостей зовсім не залежать від того, наскільки успішні ми в реальному житті. Не тільки невдахи, бідні або слабо обдаровані сумніваються в собі. Багато виключно успішних людей випробовують сумніви у власній значущості. Чому це так - відповідь знайти непросто. Ми не можемо пояснити цей факт тільки негативним досвідом дитинства. Є і якісь інші причини, під тиском яких ми ставимо під сумнів свою особову цінність. Я вважаю, що важливу роль в цьому грає відрив від звичних умов існування, відторгнення людини від круга успішних людей і деяка духовна неспроможність.

Є ще одна причина, чому суперництво не може підвищувати самооцінку. Під час змагань ми ставимо наше життя в залежність від якихось зовнішніх умов: від суддів, від успіху або неуспіху. Коли ж ми ні з ким не конкуруємо, то переживаємо абсолютно інші почуття. Працюючи разом з іншими, ми відчуваємо себе упевненішими. Чим активніше і ширше співпраця, тим більше підвищується вірогідність того, що інші наслідуватимуть наш приклад, більш охоче працюватимуть і спілкуватимуться з нами. В цьому випадку ми постійно відчуваємо власну корисність і цінність, розуміємо, що залежні тільки від себе.

І нарешті, я хотів би стисло охарактеризувати взаємозв`язок суперництва і страху. Кожен, кому знайома жорстка конкуренція, випробовує невпевненість, яка з часом не проходить, а тільки посилюється. Результативність роботи падає під тяжкістю стресу, джерелом якого є суперництво. Боячись помилитися, ми стаємо менш винахідливими, і навіть виконання механічних дій може ввести нас в ступор, що, у свою чергу, підсилює невпевненість і страх. Але існує і інший страх - страх перед перемогою. Що це таке і як це пояснити? Ми переживаємо, коли із-за нас програє хтось інший. В той же час ми боїмося ворожого відношення з боку переможених. І треба сказати, що страх цей достатньо обгрунтований. Переможцем захоплюються, але йому і заздрять. І всі ми знаємо, що багато хто не відмовиться подивитися, як розвінчають вчорашнього переможця.

Психоаналітик Ролло Мей провів велике міждисциплінарне дослідження про виникнення страху в групі. Він прийшов до висновку, що суперництво є найбільш частою причиною страху в нашій культурі. Воно ослабляє зв`язки між людьми і приводить до ізоляції. Той, хто постійно знаходиться в стані конкуренції з іншими, відчуває себе самотнім. Найважливіша потреба - потреба в соціальних зв`язках - не задовольняється. Тому люди вважають за краще уникати ситуацій суперництва, навіть якщо вони необхідні суспільству. Тоді суспільство удається до всіляких прийомів, щоб все-таки змусити людей конкурувати один з одним. Наприклад, відмова від суперництва позиціонується як слабкість, хоча в людських відносинах відмова від спричинення шкоди іншим людям може стати початком здорового душевного розвитку. Суперництво несприятливе не тільки для розвитку характеру, воно негативно позначається на образі думок. Світ ділиться на переможців і переможених, і це чорно-біле бачення розповсюджується на все. Ми упускаємо з поля зору безліч нюансів і все більше схиляємося до того, що світ ділиться на два табори: добро і зло, розум і дурість, багатство і бідність і так далі Цей обмежений погляд на світ - дуже висока ціна, яку ми платимо за бажання стати переможцем.

І нарешті, дуже важливий факт, який часто упускається: суперництво нас знеособлює. Адже змагання може існувати тільки в тих умовах, коли всі визнають однакові цінності і прагнуть до однакових цілей по однакових правилах. Це приводить до того, що індивідуальність відсовується на другий план, від чого, природно, страждає і творча активність. Творча активність по суті своїй припускає неоднаковість людей, оригінальність їх думок і готовність ставити під сумнів доцільність вже ухвалених раніше рішень. Не дивує і те, що суперництво розпалює конфлікти. У разі постійної конкуренції ми маємо справу не з мужніми героями, а з обережними, слухняними людьми. Якщо ж людина дотримується цінностей, які виходять за межі безособовості, тоді він зазвичай вельми скептично відноситься до ідеї суперництва.

Співпраця замість суперництва

Наше особисте життя також багато в чому залежить від наявності в ній конкуренції. Часто інтимні відносини обтяжуються тим, що близькі люди прагнуть до перемоги один над одним. Коли народжується дитина, виникає нове суперництво. Між батьком і матірью розгорається запекла боротьба за любов дитини. Деколи батьки починають грати в гру «Супербебі»: вони порівнюють свою дитину з іншими дітьми в сім`ї або з дітьми друзів. І у батьків, і у дитини розвиваються тривога і невпевненість, адже батьки абсолютно забувають про те, що немає стандартів для розвитку дитини. Хто першим почне говорити? Хто швидше бігає? Все це - питання, що не мають значення, від яких ми повинні відмовитися. Від думок про суперництво страждають не тільки відносини в сім`ї, але і дружба, коли люди, замість того щоб насолоджуватися несхожістю один на одного, починають змагатися між собою.

Якщо ми прагнемо до того, щоб наші діти ставали повноцінними членами суспільства, необхідно створити передумови для їх справжнього розвитку: наприклад, дуже важливо розвинути в них здатність до емпатії, уміння не тільки уявити собі існування іншої точки зору, але і ужитися в неї, зрозуміти, що рухає іншою людиною. Емпатія сприяє розвитку готовності допомогти іншому у важких ситуаціях. Діти, у яких розвиваються навики кооперації, позбавлені від таких неприємних відчуттів, як заздрість і зневага. Заздрість багато в чому є винахід людського суспільства. Люди мріють про визнання, увагу, любов - і суперництво дає їм ілюзію того, що в нім визначається, хто гідно за всі ці блага. Ті, хто програє в цьому змаганні, не можуть сприймати успіхи інших інакше, ніж із заздрістю. Ми заздримо всьому, чим володіє переможець. А заздрість легко переходить у ворожість, презирство і ненависть. Ми ненавидимо тих, хто успішніший, хто отримує більше грошей, більше визнання, і таємно бажаний переможцеві поразки. Якщо ж ми належимо до вибраних, тобто до переможців, які по своєму положенню або здібностям стоять на верхніх ступенях, то легко культивуємо в собі презирство до хронічних невдах. Ми говоримо собі, що вони і не заслуговують кращого, що вони природжено слабкі духом, що вони самі винні в своїй поразці. Ця зарозуміла позиція позбавляє нас від питань про справедливість існуючого стану речей і від турбот по пом`якшенню умов конкуренції в суспільстві.

Співпраця і суперництво мають одну важливу відмінність. Той, хто кооперується з іншими, зазвичай легше довіряє людям. Він може розраховувати на те, що його доброзичливе відношення до оточуючих знайде такий же привітний відгук. Довіра спричиняє за собою душевну відвертість: я можу впустити іншого в свої думки і відчуття. Це є чинником душевного здоров`я і важливою деталлю в побудові особистих відносин. Суперництво, навпаки, псує довірчі відносини, і вони замінюються розрахунком: кожен прораховує, наскільки далеко може тягнутися його відвертість. Співпраця зв`язує людей, суперництво ізолює. Тут можна знову погодитися з Карен Хорні, яка стверджує, що конкуренція є не тільки результат крайньої форми індивідуалізму в суспільстві, але і його першопричина.

Ми вже говорили про те, що суперництво є видом агресії. Мова дуже точно відображає це: само наявність суперників означає, що існує чиясь перемога і чиясь поразка. Суперництво неминуче приводить до ворожості, що особливо ясно видно в спорті. Зараз дуже популярна теорія катарсису. Арістотель стверджував, що ми можемо звільнитися від відчуттів, що заподіюють нам страждання, співпереживаючи героям трагедії в театрі. По аналогії з цим вважають, що спортивні змагання і інші агресивні суспільні і культурні заходи позбавляють їх учасників від внутрішньої напруги. Найбільш відомими представниками цієї теорії є Зігмунд Фрейд і дослідник людських відносин Конрад Лоренц. Обидва вони вважають, що агресія є природжене людське відчуття. Але ця точка зору, без сумніву, може бути спростована. Коли ми спостерігаємо за агресивними відносинами інших людей, наша агресивність зовсім не зменшується, навпаки, ми вчимося на їх прикладі техніці агресивності. При цьому бар`єри по обмеженню агресивності стають все нижчими, наприклад, у атлетів протягом сезону агресивність постійно росте. Діти, яким показують фільми про бокс, починають контактувати один з одним на агресивнішому рівні. Первісні народи, в звичаї яких входять спортивні ігри, більш за інших схильні до військової агресії. Незліченні дослідження доводять, що постійні змагання не роблять дітей доброзичливішими.

Відчуття, які будить в нас суперництво, розповсюджуються на інші види нашої діяльності. Постійне суперництво підтримує усередині нас перманентне збудження. Розчарування може привести до того, що проїгравший починає реагувати на нього фізичною агресією, причому неадекватні фізичні реакції виникають не тільки у потерпілого поразка, але і у переможця. Причини цього імовірно лежать в тому, що у всіх без виключення досвід суперництва викликає негативні емоції - невпевненість, страх і ізоляцію. Ці емоції настільки сильні і тривалі, що навіть перемога не відшкодовує попередніх нею страждань. Зі всього цього виходить, що в суспільстві повинні постійно створюватися нові можливості по впровадженню співпраці з іншими людьми. Співпраця допомагає нам співіснувати з іншими. Абсолютно природно, що своїх партнерів ми бачимо в хорошому світлі і цінуємо відносини з ними. Коли ми ділимо з іншими успіх, ми схильні подавати один одному підтримку. Особливо це значущо для відносин, які спочатку розвивалися не зовсім гладко. Досвід співпраці покращує відношення між людьми різних національностей, релігійних або культурно-етнічних поглядів. Співпраця зводить людей разом. У атмосфері співпраці нам завжди легко бути доброзичливими з іншими.

На закінчення я хотів би розвіяти одне непорозуміння. Співпрацю зовсім не означає безконфліктність. Справжня співпраця веде до того, що кожен вносить свій особистий внесок, кожен має власну думку. На основі позитивних відносин зростає те, що умовно можна назвати «конструктивним конфліктом». Коли мова йде про різних інтересах і різних точках зору, всі складнощі цілком вирішувані, якщо вони не зв`язуються з питаннями перемоги або поразки. «Конструктивні конфлікти» не дратують, а навчають, підвищуючи обопільний інтерес партнерів відповідно до девізу: «Конфлікти об`єднують людей». Ніхто не прагне неодмінно добитися поразки партнера. В умовах сучасної економіки нам необхідні людські якості, які знов стають цінними: творча енергія, стійкість, рішучість, а також командний дух, відчуття соціальної відповідальності і цивільна сміливість.

 Прочитано - 1059 раз








Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти