ТОП
  Новини
  Інтерв'ю
  Біржа праці
  Дошка оголошень
  Каталог підприємств
  Акції та пресс-релізи
  Статті та Аналітика
 

Довідник
  Про Луцьк
  Карта Луцька
  Міська тел. довідка
  Телефонні коди Волині
  Поштові індекси Волині
  Міський транспорт
  Розклад руху поїздів
  Розклад руху по АС-1
 

Інструменти
  Книги
 

Ми ВКонтакте
 


Підписка на новини

e-mail:
RSS RSS
 


Інформаційний простір незалежних ЗМІ




Інформаційний простір незалежних ЗМІ
Час від часу в Україні активізуються політичні сили і державні інституції, які прагнуть контролювати інформаційний простір країни, перешкоджати поширенню вільного слова й незалежної думки, а в ідеалі – загнати народ у інформаційне гетто 3-4 «правильних» телеканалів і кількох підконтрольних всеукраїнських газет та журналів. 
Є також чимало засобів масової інформації, які періодично викидають на свої сторінки гектари дезінформації, чорного піару, замовних статей, що забруднюють інформаційний простір країни, перешкоджають поширенню правдивої інформації. 

Тактика влади щодо обмеження свободи слова та розвитку ЗМІ за короткий історичний термін незалежності не раз змінювалася, а піки її активності у цьому протистоянні, як правило, припадають на час виборів або спроби однієї з гілок влади перебрати на себе якомога більше прав і якнайменше обов`язків. 

Як суспільство має обстоювати чистоту свого інформаційного довкілля, знімати перешкоди для поширення неупередженої об`єктивної інформації – добре відомо з європейського і світового досвіду. Узагальнити й класифікувати ці знання порівняно просто. Значно складніше – перенести цей досвід на терени України.

Незалежні ЗМІ: народжені в муках 
 
Протягом півтора десятиліття незалежності в Україні поряд з деклараціями про гарантію свободи слова влада розвивала засоби протистояння цій свободі шляхом обмеження свободи ЗМІ. З розвитком комутативних і поліграфічних технологій та ринку незалежної друкованої преси ці методи також розвивалися, пристосовувалися до нових правових та економічних реалій і перевірялися на ефективність на тих чи інших непокірних газетах чи журналах. 

Гласність часів руйнації залізної завіси та внутрішніх інформаційних буцегарень СРСР дала чимало прикладів того, як невеличкі струмочки вільної інформації рвуть величезні греблі обмежень і заборон, що десятиліттями тримали народ на голодному інформаційному пайку. Зненависть і панічний страх можновладців незалежної України перед вільним друкованим словом вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х років породили низку технологій, які обмежували можливості створення та поширення незалежної періодики. 

Перші «самвидавівські» ЗМІ кінця 1980-х взагалі видавалися за кордоном, зокрема, в Литві, а потрапляли до України буквально на тілі відчайдушних кур`єрів. На кімнатах з «Ерами» та друкарськими ротапринтами висіли міцні замки, а «Главлит», попри декларації про громадянські права і свободи, продовжував ставити свої печатки на кожному зразку друкованого слова. 

Проголошення незалежності та поява в Україні перших комп`ютерів, принтерів, ксероксів, різографів та іншої копіювальної техніки не тільки розширили можливості «самвидаву», але й позбавили сенсу цензуру у тому тотальному вигляді, в якому вона існувала за часів УРСР. Проте остаточно зняти перепони для розвитку незалежної преси владна еліта не поспішала. 

Узаконені дещо пізніше роздержавлення ЗМІ та передача їхнього майна трудовим колективам одразу взяла під контроль влада на місцях. І якщо в столиці законність приватизації та інтереси трудових колективів ще хоч якось можна було відстоювати, в регіонах зі свободою преси було дуже сутужно. Перш за все, відверто лобіювалися інтереси видавців та редакторів, лояльних до керівників областей і районів. Газети місцевих Рад та їхніх виконавчих комітетів, міських та районних адміністрацій були поставлені в набагато кращі умови, ніж їхні незалежні конкуренти. Серед поширених на той час порушень свободи ЗМІ найчастіше відбувалися відмова в реєстрації незалежних газет та журналів, звільнення надто самостійних керівників державних ЗМІ, обмеження владою доступу незалежних видань до підконтрольних владі фондів дефіцитного паперу, типографської фарби та поліграфічних потужностей. Часто-густо «незручні» редактори змушені були друкувати свої газети в сусідніх областях, через суди відновлювати свої права на орендовані приміщення та фонди на папір і фарбу, апелювати до суду через незаконне звільнення з посади. 

Але й цей період швидко минув – з ` явилися приватні друкарні, завозилися в Україну поліграфічні машини, реєструвалися все нові й нові газети та журнали. Ринок друкованих ЗМІ неухильно розвивався за своїми законами. Водночас і влада озброювалася новими, вже економічними методами боротьби з незалежними ЗМІ. 

Дотації на виробництво державних видань, зокрема «Голосу України», «Урядового кур`єру» тощо, а також низка пільг для комерційних за статусом, але цілком підконтрольних владі через «своїх» редакторів газет та журналів, створили нерівні «ринкові» умови для незалежних видань. На тлі дорожнечі на все ще дефіцитні папір і фарбу та часті перевірки фіскальних органів, закриття незалежних газет в середині 1990-х років через «фінансову неспроможність» набуло масового характеру. Найбільш болюче вдарили подібні технології обмеження свободи слова по щоденній періодиці, та виданнях, які поширювали оперативну інформацію – незалежних прес-центрах й інформагенціях. Але то була лише передмова до майбутніх інформаційних баталій. Народжена в муках незалежна преса швидко міцніла й опановувала правила виживання в умовах «дикого» ринку. Тож і засоби обмеження її прав і свобод почали змінюватися.

Інформаційні війни замість відкритої конкуренції 
 
На середину 1990-х приходяться перші вбивства та загадкові «самогубства» українських журналістів, підпалювання редакцій та житлових помешкань незалежних редакторів, які й досі не розслідувані. Пересічними подіями стали зняття з ефіру радіо- і телепрограм незалежних журналістів – саме у такий спосіб Верховна Рада Криму воювала з Тетяною Коробовою, – а побиття і вбивства журналістів набули на півострові та в інших регіонах України масового характеру. 

Почастішали і судові переслідування журналістів та окремих ЗМІ, квінтесенцією яких стало закриття 1997 року газеті «Всеукраинские Ведомости», що дуже гостро виступала проти курсу тодішнього президента. Судовий позов на 3,5 млн. грн було подано через нібито комерційну шкоду, яку спричинила київському «Динамо» публікація в цій газеті про умови переходу Андрія Шевченка до італійського «Мілану». Саме на той час господарі клубу брати Суркіси і Віктор Медведчук все частіше спілкувалися в урядовій ложі тоді ще Республіканського стадіону з Леонідом Кучмою. А суд у Чернівцях (!) швидко виніс потрібний столичному позивачеві вердикт. Сума позову виявилася непосильною для видання, яке фактично довелося закрити. Звісно, скандал був чималенький, на знак протесту перед переслідуваннями преси кілька газет вийшли з порожніми шпальтами, але в цілому «четверта влада» України таки проковтнула й переварила цю подію і… втратила цноту незалежності. 

Більш докладно зі станом інформаційного простору ЗМІ в Україні на той час можна ознайомитися на інформаційному порталі Харківської правозахисної групи. 

Сьогодні можливість доступу до інформації в Україні, зазвичай, обмежується її відомчою чи корпоративною приналежністю і зумовлена, найчастіше, посадовим становищем, соціальним статусом та товщиною гаманця того, хто надає інформацію, та її споживача. Вільний доступ до територіально віддалених інформаційних ресурсів та інформаційних першоджерел досі сприймається, скоріше, як виключення, аніж як правило. Переважна більшість населення України з тих чи інших причин не має доступу до комп`ютерних інформаційних мереж і отримує інформацію у традиційному вигляді – через друковані видання, радіо, телебачення. Водночас кількість та якість доступних газет, каналів телебачення і радіомовлення для мешканця столиці на порядки переважають обсяги доступних носіїв інформації для жителя периферії. Такий нерівномірний розподіл інформаційних ресурсів, обмежений доступ до інформації, яка, як чисте повітря, має бути присутньою скрізь і усюди, одразу ставить населення різних регіонів у нерівні умови для реалізації своїх прав та свобод, перш за все – права на свободу слова. Численні столичні видання навіть за дуже жорсткого тиску все ж залишали читачеві хоч якийсь вибір неупередженої інформації. Взяття ж під контроль одного-двох найбільших регіональних видань фактично робило місцеву владу монополістом в інформаційному просторі району чи навіть цілої області. 

З поширенням Інтернету, технології заборон і обмежень поширенню ЗМІ втратили свою актуальність. Хіба що ціни на послуги «природного» монополіста на розповсюдження друкованих ЗМІ – державного підприємства «Укрпошта» – все ще непогано спрацьовують там, де потрібно запобігти збільшенню накладів незалежних видань «незручних» громадських організацій та невеликих видавництв. 

Натомість супротивники свободи слова взяли на озброєння інші методи – зокрема дезінформацію та приховання об`єктивної інформації у вирі публікацій численних видань, підконтрольних сильним світу цього. Віднайти корисний правдивий сигнал у морі цього «інформаційного шуму» пересічному читачеві буває вкрай важко. 

Товщина гаманця власників дозволяє підтримувати газети й журнали з найбільшим накладом, одержувати доступ до закритих для інших джерел інформації і «конкурентними» методами обмежувати інформаційний простір інших видань. Поступово набирає сили процес монополізації регіональних ЗМІ, за яких найбільші медіа-холдинги витісняють з окремих міст і цілих областей друковану продукцію інших видавців. 

При цьому розвиток інформаційного простору незалежних українських друкованих ЗМІ нинішня влада вважає більш небезпечним для свого існування, ніж монополізація цілих сегментів вітчизняного інформаційного простору окремими українськими видавничими концернами чи його колонізація закордонними газетами і журналами. 

В Україні, щороку реєструється близько тисячі нових видань, але й досі залишається проблемою функціонування української мови. В 2006 році з 16 тис. 200 зареєстрованих в Україні газет і журналів з загальнодержавною та місцевою сферами розповсюдження українською мовою виходило лише 3 тис. 345. Видавці пояснюють це більш високою конкурентною здатністю та комерційною успішністю російськомовних видань. До того ж понад 160 зареєстрованих в Україні газет і журналів мають зарубіжні аналоги, в основному російські. За останні два роки в Україні за міждержавною передплатою розповсюджується близько 5 тис. назв газет і журналів, що виходять в Росії. Їхній одноразовий наклад становить близько 105 тис. примірників. Звісно, через обмежені можливості вітчизняного інформаційного простору ці видання деякою мірою компенсують брак української міжнародної, науково-технічної, освітянської періодики. Але ці «діти прогресу» нерідко просто тонуть в потоках різноманітної сусідської попси, порнографії, дезінформації і відвертої антиукраїнської пропаганди. 

Через перманентне протистояння різних політичних сил в інформаційному просторі України сьогодні триває справжня громадянська війна. На поширення інформації про найближчі плани центральної та місцевої влади часто діють всілякі негласні заборони і обмеження. А дискредитація політичних супротивників з використанням усіх доступних інформаційних технологій є надзвичайно поширеним явищем. 

Численні спроби незалежних журналістів об`єднатися для захисту корпоративних інтересів у авторитетні журналістські організації досі залишаються безплідними, а гучні скандали і вбивства колег лише на деякий час спонукають до зростання активності виступів преси проти незаконних дій чи злочинної бездіяльності влади. 

Водночас чимало журналістів все ще сподіваються на допомогу держави в розвитку незалежних ЗМІ. На прес-конференціях з державними високопосадовцями вони скаржаться на низькі зарплати, ненормований робочий день, забуваючи про те що влада завжди зацікавлена в необхідному та достатньому (в її розумінні) обмеженні прав і свобод ЗМІ. І що шукати захисту у своїх опонентів, принаймні, наївно. 

Іноді журналісти «незалежних» видань влаштовують цілі спектаклі з заздалегідь узгоджених запитань-відповідей для розкрутки своїх патронів-чиновників, без огляду на те, що «четверта влада», за визначенням, має перебувати в опозиції до всіх інших гілок влади. 

Значного поширення набуло в Україні використання журналістів для боротьби зі своїми колегами. Маніпулювання професійними чеснотами та вирощування в середовищі обдарованої молоді інформаційних кілерів, націлених на нищівне протистояння з колегами з протилежного політичного табору, явище дуже поширене в Україні. Звичайно, формування таких журналістських «гітлерюргенів» чи виховання медійних «хунвейбінів» свідчить, скоріше, про близьку агонію структур, які їх породжують, але подібні хвороби загрожують здоров`ю українського інформаційного довкілля тяжкими хронічними ускладненнями, на подолання яких можуть знадобитися десятиліття. Журналісти старшого покоління нерідко не можуть або не хочуть вдаватися до брудних інформаційних дій чи гаяти час на викриття неправди й дилетанства. Вони залишають молодим «радість» порпатися в інформаційному багні й відходять від журналістики взагалі. Це руйнує зв`язок поколінь і знижує професійний рівень української друкованої преси. А Геракла, який би вичистив Авгієві конюшні українського медіа-простору, все немає й немає. Треба б самим, але ж так не хочеться бруднитися…

Досвід самоочищення інформаційного простору друкованих ЗМІ
  
Звідколи Марк Твен описав у своїй незрівнянній «Журналістиці в Теннессі» інформаційні війни друкованих видань США, минуло майже сто сорок років. Сімдесят років тому Міністерство пропаганди Геббельса налічувало понад 3000 співробітників і повністю контролювало інформаційний медіа простір фашистської Германії. 

В жодну з цих країн свобода слова не прийшла миттєво, без болю і боротьби. За кожним ковтком свободи наступали рецидиви репресій, економічного тиску й правових обмежень журналістської діяльності. 

Чверть століття тому за активної підтримки українських радянських (компартійних, бо інших тоді не було) ЗМІ зачищався український медіа-простір від Василя Стуса, В`ячеслава Чорновола, Сергія Набоки і багатьох інших непокірних журналістів. Термін, порівняно з іншими країнами, невеликий, але марно чекати на те, що з часом все налагодиться саме собою. Тим паче, що Україна лише зовсім недавно долучилася до країн, де, хоч і з певними застереженнями, міжнародна спільнота визнала наявність свободи слова. Але безкарне побиття народним депутатом журналіста СТБ, конфлікт між журналістами і власниками телеканалу «Інтер», маніпуляції навколо програми «Толока» свідчать про те, що кращі часи для незалежних ЗМІ в Україні минають, і на часі більш активне використання досвіду боротьби наших закордонних колег за свої права і свободи. 

Загальні принципи чистоти інформаційного простору – етичні норми безпечної для суспільства діяльності журналістів були розроблені ще на початку минулого століття. На той час в багатьох країнах Європи монополізація друкованої преси і маніпуляції громадською свідомістю з боку окремих видавців та журналістів сформували потребу суспільства в об`єктивній і неупередженій пресі. 1923 року в США на базі Концепції вільної преси, зверненої до ідей часів Англійської революції XVII століття і боротьби за незалежність США (Дж. Мільтона, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля та інших), були прийняті «Канони журналізму» – всього кілька коротких застережень для журналістів і видавців. 

1. Преса є суспільною чи напівсуспільною інституцією. Її головна мета – інформувати читача, розважати його і допомагати йому контролювати уряд. 
2. Преса доступна будь-якому громадянину і кожен, хто має досить коштів, може видавати газету. 
3. Преса контролюється вільним процесом встановлення істини на «вільному ринку ідей». 
4. В пресі заборонені наклепи і непристойності. 
5. Преса – четверта влада в державі. Вона відповідальна перед суспільством і зобов`язана представляти все суспільство в цілому. 

  Боротьба за реалізацію принципів незалежної преси, за реальну свободу й чистоту національного інформаційного простору у всіх країнах, які хоч чогось досягли у цій царині, проходила через певні етапи, з яких найбільш характерними є: 
• змагання за конституційне закріплення прав і свобод преси; 
• створення потужних громадських організацій журналістів і видавців для боротьби проти спроб влади законодавчо обмежити конституційні свободи журналістів і ЗМІ; 
• економічна та юридична підтримка колег, які зазнали незаконних переслідувань; 

• журналістські розслідування вбивств та обмежень прав колег по медіа-цеху й залучення громадськості до протестів проти незаконних дій властей; 
• проголошення та дотримання норм журналістської етики задля запобігання самознищенню вільної преси через внутрішні корпоративні хвороби та схильність до деградації; 
• створення третейських журналістських судів для вирішення конфліктів між окремими ЗМІ чи/та журналістами, щоб не доводити їх до суду реального, який міг би створити юридичні прецеденти і тим самим обмежити певні свободи ЗМІ у майбутньому; 
• робота зі скаргами читачів через омбудсменів та спеціальних редакторів видань, з метою самовдосконалення та запобігання судовим позовам проти ЗМІ, ініційованих випадковими або підставними «доярками»; 
• боротьба проти монополізації друкованих ЗМІ та інфраструктури, необхідної для їхньої вільної діяльності; etсetera.

Конституційне право на свободу слова в Україні поки, на щастя, не потрапило під чергову конституційну реформу. Але натомість є низка обмежень, які протягом останнього десятиліття влада легітимізувала в законах про інформацію, пресу, рекламу й інших – через двозначні формулювання, нечіткі визначення термінів, окремі «непомічені» протиріччя з Конституцією. Тому вже для реалізації другого пункту наведеного вище переліку Україні потрібен досвід створення авторитетних громадських організацій, юристи яких взяли б на себе нелегку працю підготовки законів, необхідних для оздоровлення вітчизняного інформаційного простору. Час і «свій» Комітет у Верховній Раді для цього поки що є. Потрібна, як то кажуть, «ініціатива знизу». 

Німецьку Раду з питань преси – Прессерат – було створено 20 листопада 1956 року кількома авторитетними німецькими журналістами щоб запобігти ухваленню парламентом закону про ЗМІ, який істотно посилював державний контроль над діяльністю преси і викликав масові протести журналістської спільноти. Це була громадська організація публіцистичного самоконтролю преси, яка проголосила своєю метою збереження корпоративних прав і свобод друкованих ЗМІ. Згодом до Ради приєдналися «Об`єднання німецьких видавців журналів» і Профспілка працівників преси й паперової промисловості разом з Німецькою спілкою журналістів. До ради входить 10 представників із боку видавців і 10 – від журналістів та профспілок. 

Тривалий час діяльність Ради була спрямована на протидію тиску влади на пресу, проти обмеження прав і свобод журналістів. Форми її боротьби – апеляції до громадськості, розробка альтернативних проектів законів, протести проти переслідувань журналістів силовими структурами. 

З початку 1970-х років у діяльності Ради німецької преси дедалі більше виявлялися морально-етичні аспекти журналістської діяльності, розробка критеріїв чесної і неупередженої роботи друкованих ЗМІ. Розгорнулася широка робота з листами і скаргами читачів на порушення пресою їхніх прав і свобод. 

1973 року Рада німецької преси розробила та прийняла «Кодекс преси», у якому в 16 пунктах сформульовані основні морально-етичні принципи роботи журналістів і видавців. Перш у редакці ю Кодексу журналісти і видавці переда ли президенту ФРН Густаву Хайнеманну 12 грудня 1973 року, після чого документ набув легітимності . Друг у редакці ю – президенту Йоханнесу Рау у червні 2001 року. 

В Україні теж відбувалися спроби прийняти подібні документи, наприклад, Кодекс професійної журналістської етики. Але, порівняно з вистражданим документом німецьких колег, цей, поспіхом прийнятий IX з`їздом Спілки журналістів України у квітні 1997 року набір красивих фраз, виглядає наївно і безсило. Звичайно, публічно приєднуватися до нього ніхто не поспішав. І, видається, зовсім не тому, що боявся, у випадку його порушення, «піддатися суспільному осуду і розгляду на зборах редакційних колективів чи в первинних організаціях Спілки журналістів і Радами професійної етики». 

І німецький «Кодекс преси» з його окремо виписаними «Керівними принципами», і американський «Кодекс етики Товариства професійних журналістів США» у останній редакції 1996 року, який був створений на основі «Канонів журналізму» Американського товариства газетних редакторів 1923 року, відшліфовувалися десятиліттями. Ці документи містять докладні рекомендації (аж до роботи з фотоматеріалами і заголовками), про те, згідно з якими принципами слід діяти, щоб не зашкодити суспільству своєю публікацією. Можна сказати, що це своєрідні стандарти якості роботи журналістів, впровадження яких обов`язкове для ЗМІ більшості країн Європи так само, як стандарти ISO чи TQM обов`язкові для виробників конкурентоспроможної та безпечної для споживача продукції. Довіра до ЗМІ, до журналістів і друкованого слова за такого жорсткого самоконтролю значно вища, ніж була б без нього. Свої кодекси журналістської етики мають Австрія, Бельгія, Кіпр, Данія, Фінляндія, Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Словаччина, Туреччина, Швеція. Без таких норм і стандартів у роботі незалежної преси інтеграція до європейської спільноти сьогодні практично неможлива. 

Міжнародними сертифікатами систем якості виробництва газет та журналів за стандартами ISO 9001 сьогодні в Україні можуть похвалитися чимало видавців. Але стандартів на чистоту і безпеку інформаційного простору, а відтак і системи самоконтролю преси за їхнім дотриманням, немає й досі. Через те інформаційному простору українських мас-медіа постійно загрожують нові катаклізми. І наступ на вільну пресу, який сьогодні розпочинає влада, може знову відкинути українську журналістику у вже таку, здавалося, далеку епоху цензури і темників кінця 1990-х – початку 2000-х років.

 

Варто переглянути :

1. Портал міста Луцк
2. Вакансії та Резюме
3. Форум міста Луцк
4. Луцькі оголошення

 Прочитано - 3331 раз








Сервіси
  Афіша
  ТВ - програма
 

Медіа
  Фотогалерея
  Відео - Луцьк
 

...

Погода Луцьк
 


Погода в інших містах

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

 

Ми в Facebook
 




© 2007 - 2016 Топ Луцьк


Проект компанії:
Про портал | Правила порталу | Рекламодавцям

Промо | Партнери проекту | Робота у нас | Карта сайту | FAQ | Контакти